Дадашов Ордаш Салихович
Дадашов Ордаш Салихович
Депутат Донецкого областного совета
Цель и стиль – работа во благо людей!
Цель и стиль – работа во благо людей!

Етнічна історія Бахмутського краю (XVIII – початок ХХ ст.)

О.С.ДАДАШЕВ, С.И.ТАТАРИНОВ, Н.О.ТУТОВА

НАУКОВО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Науковий редактор ТАТАРИНОВ СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ, завідувач Бахмутського регіонального Відділення Центру памяткознавства НАНУ, доктор філософії, кандидат історичних наук.

Книга адресується історикам, етнологам, соціологам, економістам, студентам ВНЗів та викладачам загально-освітніх шкіл Донбасу.

Автори висловлюють глибоку подяку С.Й.Татаринову за висунення ідеї дослідження, практичну допомогу у пошуку джерельної бази та визначенні основних напрямів розвитку теми, наукове керівництво. Дякуємо Н.О.Тутовій, начальнику архівного відділу Артемівської РДА за допомогу у пошуку дореволюційних джерел.

Зміст

Слово до читача

Вступ

Розділ 1. Етапи освоєння краю

1.1. Перший етап (половина XVІ - перша половина XVIII cт.)

1.2. Другий етап (третя чверть XVIII ст.)

1.3. Третій етап (остання чверть XVIII - середина ХІХ ст.)

1.4. Четвертий етап (друга половина XІХ — початок ХХ ст.)

Розділ 2. Поява в краї та заняття груп національних меншин

2.1. Народи балкансько-дунайського регіону, поляки

2.2. Грузини, греки, вірмени

2.3. Євреї

2.4. Німці, австрійці, голландці

2.5. Англійці

2.6. Французи, італійці, бельгійці

2.7. Представники інших національних та релігійних груп

Розділ 3. Традиції та соціально-культурна взаємодія етнічних груп краю

3.1. Традиційний побут етнічних груп

3.2. Етнічні аспекти місцевого самоврядування, освіти, медицини, культури

3.3. Етноконфесійне життя краю

3.4. Міжетнічні та міжконфесійні відносини в краї

Висновок

Джерела та література

Додатки

 

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Проблематика етнічної історії Бахмутського краю XVIII – поч. ХХ ст. має актуальне значення в контексті досліджень з історичної регіоналістики. Етнічні, етноконфесійні аспекти процесів заселення краю, розвитку місцевого самоврядування, промисловості та підприємництва, транспорту та зв’язку, сільського господарства, освіти, медицини, культури становлять інтерес із огляду на формування локальної специфіки краю, його економіко-географічних, соціокультурних, ментальних вимірів.

Академік В.К. Мамутов так оцінює історію становлення промисловості, торгівлі краю: «Перші хвилі діяльних емігрантів з інших країн та інших регіонів Російської імперії в XVIII-XIХ ст., а потім їхні нащадки, опинившись у новому географічному та історичному середовищі, при всьому своєму генетичному зв'язку з країнами і народами, з яких вони прибули і чию культуру сюди принесли, утворили все ж таки нове досить специфічне суспільство. Відбулося щось схоже на процеси, що протікали при заселенні європейцями Америки, зокрема, тієї ж Каліфорнії»[1].

Академік НАНУ культуролог М. Попович вважае, що «різність, відносна відокремленість і територіальна прив’язаність соціально-культурних груп забезпечує інформаційну багатоманітність у суспільстві»[2]. На сьогодні в Донецькій області мешкає близько 2745 тис. українців (56,9%), 1844 тис. росіян, 77,5 тис. греків, 44,5 тис. білорусів, 19,2 тис. татар, 15,7 тис. вірмен, 4,6 тис. німців, 4,3 тис. поляків, є болгари, роми, молдавани, євреї, ассірійці та ін. Специфічний національний склад регіону, його ментально-культурні особливості в значній мірі є наслідком міграційних процесів періоду XVIII- поч. XX ст.

Книга дає відповіді на питання господарсько-економічного, соціально-культурного освоєння краю представниками різних етнічних спільнот, міжетнічних стосунків на даній території у вказаний період. При цьому важливим є питання щодо національної ідентичності самих українців, яких у державних документах різного часу записували як «черкесів», «козаків», «православних», «малоросів» та ін., часто не вирізняючи з росіян («великоросів»), питання про зарахування останніх до нацменшин за умови їх існування в Російській імперії на правах титульної нації, проведення активних русифікаційних процесів у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст.

Територіальні межі дослідження визначені кордонами Бахмутського повіту Катеринославської губернії - адміністративно-територіальної одиниці, яка в ХІХ – на поч. ХХ ст.  межувала на заході із Палоградським повітом тієї ж губернії, на півдні – з Маріупольським, на північному сході – зі Слов’яносербським, на півночі – з Харківською губернією, на південному сході – з областю Війська Донського. Бахмутський повіт займав більшу частину північної половини нинішньої Донецької обл., частину нинішньої Луганської обл. Його територія складала 8106 кв. км. З початку XVIII ст. навкололишні населені пункти тяжіли до м. Бахмута як до адміністративного, промислового, торгівельного центру. 

Авторам вдалося дослідити відомості про діячів промисловості, економіки, медицини, освіти, культури, які належали до різних етносів.

С.Й.Татаринов

Доктор філософії, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України

 

ВСТУП

Джерельна база цього дослідження етнічної історії краю представлена передусім писемними, до яких належать: законодавчі акти, актові матеріали, діловодча документація; статистичні джерела з історії Південної Україні: а) матеріали ревізій, б) метричні книги, в) матеріали анкетування; картографічні матеріли (атласи та описи до них); нарративні (щоденникові та мемуарні) матеріали.

Одним із найбільш відомих видів матеріалів статистики є списки платників податків, що укладалися у Російській імперії від поч. XVIII до другої половини XIX ст., так звані «ревізські сказки», або «реєстри». Їх виникнення пов'язано з реформою, розпочатою в 1718 р. “Ревізькі сказки” містять відомості про чисельність населення, його географічне розміщення, національний, соціальний та статевий склад, сімейне становище, питання міграції населення. З 1719 по 1857 рр. було проведено 10 ревізій, з 10-20-річною періодичністю (за винятком VII ревізії, що розпочалася за чотири роки після попередньої, оскільки війна 1812 р. призвела до значних втрат та переміщення населення).

Впродовж 1776-1780 рр., згідно з вимогами департаментів Сенату, складалися відомості про кількість населення в повітах південного краю. В 1774 р. відбувся перепис, для котрого пізніше А. Скальковський зробив заголовок: «Народонаселення Новоросійського краю, при вступі на посаду генерал-губернатора Потьомкіна, тобто в 1774 р.» При Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії в 1834 р. було створено статистичний відділ, цього ж року були створені губернські статистичні комітети. Оброблені матеріали друкувались як окремими виданнями, так і в журналах. Губернські канцелярії робили зведені реєстри населеним пунктам для контролю за наданням пільгових років на роздані під заселення землі. Ці реєстри складалися за усталеним формуляром і містили відомості про: а) власника земельної ділянки; б) назву населеного пункту; у) кількість населення; г) дату надання ділянки у володіння; д) національний склад населення. Велике значення мають матеріали церковного обліку. Важливі матеріали Бахмутської міської Думи та повітового Земського зібрання – звіти, статистика, стенограми засідань.

Цінні матеріали атласів кінця ХVIII ст., та описів до них. Стосовно Південної Україні таких виявлено сім. Окреме місце посідає атлас Катеринославського намісництва 1787 р. За внутрішньою структурою він складається з: 1) географічного опису Катеринославського намісництва; 2) генеральної карти намісництва; 3) планів повітів; 4) пояснень до планів; 5) планів міст; 6) пояснень про кількість населення по кожній верстві.

Джерела особового походження представлені спогадами, подорожніми нотатками, щоденниками та приватним листуванням. 6 лютого 1768 р. Катерина ІІ наказала Академії наук створити 5 експедицій для вивчення півдня Росії, одну з них очолив академік Гільденштедт. Зокрема, він залишив записки про солеваріння в Бахмуті й Торі. Мандрівні записки Ж. Ромма про Бахмут допомагають реконструювати соціально-економічний розвиток міста середини 1780-х рр.

Серед перших дослідників етнічної історії краю були в середині ХІХ ст. М. Мурзакевич, А. Скальковский, пізніше Я. Новицький.  Про військові поселения сербів в Російській імперії в 1870 р. писав М. Попов. Німецькі колонії Російської імперії описав А. Клаус у 1889 р. В. Бабенко в «Етнографічному нарисі Катеринославської губернії» 1905 р., Л. Гайовий у «Короткому історико-географичному описі Бахмутського повіту» 1906 р., описали традиційний побут місцевого населення.  Цієї теми також торкалися Д. Яворницький, Д. Багалій. Історія євреїв регіону була описана в підручнику С.М. Дубнова для єврейських училищ у 1912 р. У 1920-х рр. про циган Артемівського округу писав індолог О.П. Баранников.

В.М. Кабузан, В.О. Пірко докладно вивчали заселення південного сходу України, Донеччини в XVI-XVIII ст. Про євреїв півдня України кінця XVIII - поч. ХХ ст. робили дослідження Н. Мельникова, В.В. Гончаров. Про сербів у Російській імперії є праці І.І. Лещиловської; історією Нової Сербії та Слов’яносербії займався О.М. Посунько. Роль іноземних колоністів у соціально-економічному розвитку Північного Приазов’я (другої пол. XVIII - поч. XX ст.) досліджував Ю.М. Демура; Ф.І. Степанов вивчав імміграцію болгар і Російську імперію в 1850-60-х рр.; історію та культуру греків Північного Приазов’я досліджували С.А. Калоїров, А.В. Гедьо; О.А. Поцулко описала переселення балканських слов’ян з ХVI ст. до кінця 1870-х рр. Про циганське населення України в XVI-ХХ ст. робили дослідження Н.О. Зіневич, О.В. Бєліков. У роботі К.С. Лях розглянута проблема взаємостосунків німецькомовних колоністів з мультинаціональним оточенням. В низці досліджень з історії Бахмуту й повіту С.Й. Татаринова та співавторів, що вийшли в м. Артемівську за останні два десятиріччя, міститься значна за обсягом інформація про заселення, соціально-економічний, культурний розвиток Бахмутського повіту, видатних представників нацменшин – військових, промисловців та підприємців, духовних осіб, діячів освіти, культури.

 

 Беручі до уваги, що в етнології однією з основних є проблематика ідентичності, її типів (родинної, територіальної, соціально-економічної тощо), зазначимо, що окремі сучасні дослідники вважають перспективними хорологічні (ареалогічні) підходи, в яких структурною домінантою дослідження є не час, а простір[3].

Наше дослідження є фактично першою спробою систематизувати наявні відомості про роль у заселенні краю, військовій, економічній, соціальній сферах, про етнокультурну, конфесійну взаємодію представників різних народів, що населяли Бахмутський край.

У контексті європейських традицій уважне ставлення до питань етнополітики книга зможе допомогти організаторам національно-культурних товариств, культурно-просвітницьких проектів, у справі розширення міжнаціонального та міжрегіонального співробітництва.

 

Розділ 1. Етапи освоєння краю

 Перший етап (середина XVI - перша половина XVIII cт.)

 У середині XVI ст. в “Дикому степу” з'являються сторожі:  кінні роз'їзди, що пильнували появу “воинских людей” - переважно кримських та ногайських татар. Питання організації та функціонування прикордонної служби та розвідки “на польской украйне Московского государства” розглядалося на Боярських Радах, у документах Приказу Великого розряду. «Перед 1571 г. всех сторож было 73, они распределялись на 12 разрядов. Разряд 1-й — Донецкие сторожи (самые дальние)… Особенно подверглись большим переменам сторожи Донецкие, Рыльские, Путивльские. Линия их выдвинулась далеко вперед. Она захватила все теченье Ворсклы и Днепра, Днепром дошла до Самары, а Самарою до верховьев Тора и Миюса, откуда потянулась к Дону до устья Долгого Колодязя и до Азова»[4].

Під 1571 р. вперше згадується «6-я сторожа Бахмутовская усть Черного Жеребца от Святогорской сторожи полднище; а сторожем на ней стояти из тех же городов (Путивля и Рылска) шести человеком; а беречи им на право вверх по Донцу до усть Боровой днище. А посылают на те семь сторож из Путивля да из Рылска три статьи. На одну статью на всю по семь сторож в головах по сыну боярскому, да на всякую сторожу по сыну боярскому, да со всяким сыном боярским по три человека севрюков на сторожу. А после первые статьи на другую статью и на третью детей боярских и севрюков посылают по тому ж. А наймуют севрюков 21 человек на одну статью 93 рубли на два месяца. А на другую и на третью статью найму им дают по тому ж. Стоят  севрюки на стороже по два месяца. А детям боярским... дают жалованье по книгам»[5].

Чітко визначалися межі підконтрольної теріторії - «Стояти Бахмутовским сторожем на старом месте; а бегати сторожем с тоя сторожи с вестями в Путивль Лоситцкою дорогою. Стояти на Бахмутской стороже на сей стороне Донца; а переезжати им на право вверх по Донцу до усть Тору верст с 20, а на лево вниз по Донцу через Красную речку да через Боровой шлях под Ольховой колодезь верст с 15, а от Ольхового колодязя до усть Айдара два днища; а переезду и перелазу Татарскаго меж Ольховаго колодезя и Айдара нет. А от Святогорские сторожи переезду до Бахмутские сторожи полтора днища верст с 70»[6].

Дуже цікавою є вказівка про зміну охорони кордонів: «станицам из Путивля... перелезти Донцом на Ногайскую сторону у Тюндюкова болонья, да Донцом на низ до усть Черного Жеребца; а Донец перелезти на Крымскую сторону меж Бахмутовой и Чернаго Жеребца, по Бахмутовой на гору до правые розсошины Бахмутовские столпи,  розсошиною на гору верст с 10-ть, да тое розсошину перелезти,  ехати на гряду прямо; а с тоя гряды видети девять курганов, которые стоят верх Тору и Миюсу;  на девятом  кургане на крайнем от Миюсскаго верховья яма великая... да под тем же курганом Царев шлях, коли шел царь к Астрахани»[7].

Запорізькі та донські козаки на початку XVII ст. влаштовували на землях  «Дикого поля» свої «редути» та зимівники.

Ґрунтовне освоєння краю почалося з другої половини ХVІІ ст. Тут упереміш селилися донські та запорізькі козаки, селяни-втікачі з Правобережної України й Південної Росії. Велике значення для заселення регіону мав солеваренний промисел. Біля Торських соляних озерах виникли в 1663 р. Маяцький городок, у 1676 р. - Тор (Соляний), у 1684 р. - Райгородок.

Заселенню й господарському освоєнню регіону довгий час (до початку 1770-х рр.) заважали татарські набіги. У степах Північного Причорномор’я у I-й половині ХVIII ст. кочували 4 ногайські орди: Єдисанська (кабілей-ногай-ієдсані), Буджакська (буджак-єринун-товрагі), Єдичкульська (каб-єдичкуль), Джамбуйлуцька (кабілей-джамбуйлук). З півдня на північний схід територію повіту перетинала Кальміуська сакма, по якій здійснювалися походи кримчаків.  У 1660, 1681, 1689, 1690, 1697 рр. вони здійснили напади на Тор, Маяцький городок, було вбито багато солеварів, забрано в полон членів їх родин.

Початок активної і регульованої урядом колонізації цих степів припадає на XVIII ст. Хід заселення краю обумовив певні особливості національної та соціальної структури населення.

З 1701 р. за указом Петра І починається будівництво укріпленого містечка Бахмут, який став у 1703 р. центром провінції Азовської губернії (з 1719 р. - провінції Воронезької губернії). В 1703 р. в Бахмуті було 29 колодязів солеварень, 49 дворів, 49 хат, 11 комор, 48 куренів і землянок. В 1730-х рр. сіль виварювалася на 300 сковородах по 150 пудів.

Уряд надавав переселенцям пільги в користуванні землею, річками,  торгівлі. Українці, вихідці з Правобережжя, впроваджували на нових місцях переложну систему землеробства. При обробці землі використовували дерев’яний плуг з залізним ралом, соху, дерев’яну борону, косу, серп тощо. Природні умови сприяли розвитку тваринництва. Поширеними заняттями населення були також садівництво, городництво, бджільництво, рибальство, гуральництво.

До початку 1720-х рр. з населених пунктів на території Бахмутської провінції значився лише Бахмут, в якому проживало 1950 осіб чоловічої статі. До 1730-х рр. переважна частина переселенців спрямовувалася в Бахмутську провінцію. Ця територія входила до складу Ізюмського козачого полку.

Переважну більшість населення до середини XVIII ст. складали селяни, солевари та козаки. В районі Бахмуту мешкали заможні донські козаки, що отримували від уряду за службу значні земельні володіння.

Донські й запорізькі козаки, торські, маяцькі солевари, селяни в 1670 р. під керівництвом А. Хромого приймали участь у селянській війні С.Т.Разіна.

У 1701 р. охорона відібраних до казни Бахмутських соляних джерел була покладена на Бахмутських, Торських та Маяцьких козаків, під назвою «Бахмутської козачої компанії». В березні 1721 р. вони були передані під нагляд Військової колегії, в 1748 р. був сформований Бахмутський кінний козачий полк, у 1764 р. він був перетворений на Луганський пікінерний (згодом - 4-й гусарський полк).

У Бахмуті, за донесенням поручика Петра Язикова, що був присланий з Белгорода від воєводи для огляду поселення, в 1703 р. було мешканців: «росіян – торських, маяцьких та інших міст – 36 чол.; черкас (козаків) Ізюмського полку торських та маяцьких мешканців 112 чол.; донських козаків, що зайшли для варіння солі – 2. В них було:49 дворів, 49 ізб, 11 амбарів, 48 куренів та землянок та 29 солеварених колодязі»[8].

У 1707-08 рр. в краю відбулося антиурядове повстання з економічним підгрунтям під проводом отамана К.О. Булавіна, підтримане запорожцями.Петро І наказав О.Д.Меншикову, ізюмському полковнику Ф.М.Шидловському знищити слободи й хутори українських та російських переселенців, козацькі поселення по Сіверському Дінцю. Були спалені Тор і Бахмут, страчено 7 тис. чол.

Після невдалого Прутського походу 1711 р. до Бахмуту були переведені всі війська з таганрозької фортеці. У 1712 р., для більш успішного солеваріння та захисту мешканців до Бахмутського «острожка» були приписані 1450 «черкас», у відання полковника Ізюмського полку. Одночасно в поселеннях Писарівці та Ямполі були створені форпости з драгунських полків.

 Бахмутський «великий шлях» став головним при сполученні з Черкаським ретраншаментом при р. Аксай, та з азовським узбережжям. Епідемія чуми 1718 р. призвела до того, що працівники варниць, купці солі розбіглися. Становище було виправлене після 1721 р[9].

Новий  приплив населення на територію провінції почався з 1731 р., коли розпочалося будівництво Української укріпленої лінії, що створювалася для захисту південних територій Лівобережжя та Слобожанщини від нападів кримських татар. Українська укріплена лінія мала довжину 400 верст, тягнулася від впадіння р. Орелі в Дніпро до Ізюмської фортеці.

У період «Нової Січі» запорізькі козаки влаштовували тут свої зимівники. Перша згадка про існування сторожевого поста між річками Луганню та Сіверським Дінцем у Підгорному (теперешній Слов'яносербськ) відноситься до 1740 р.

Російські однодворці, що жили поблизу Бахмута, сильно постраждали від татарського набігу 1736 р. У фортеці Бахмут у 1730-ті рр. мешкало  цивільного населення (крім гарнізону) дворян – 26, духовних осіб - 51, купців - 144 з 138 членами родин ( з них євреїв було 21). Міщан - 492 (з них євреїв - 69), панських селян - 165, відставних чинів (після 25 років служби) - 1, калмиків — 69.

За свідоцтвом Бахмутського воєводи Г. Скорихіна, з нечисельного ще населення провінції від набігів татар, хвороб, втеч та «вступу до ландміліції» вибуло 5741 чол.

Зростання питомої ваги росіян у 1744 р., коли вони склали 44,15% загального населення, носило тимчасовий характер і було пов’язано із залученням для охорони Бахмуту донського козацтва. У 1745 р. частка українського населення тут була найбільш високою за всю історію краю – 96,86%.

У складеному наприкінці 1747 р. «Описі наявних за Українською лінією між Дніпром і Дінцем слобід і хуторів, які лежать без прикриття» записані 16 слобід, 317 хуторів на 756 дворів. До району м. Тора належало 5 слобід і 52 хутори, м. Бахмута – 2 слободи і 137 хуторів. Більша частина хуторів належала міщанам цих міст.

Таким чином, до середини XVIII ст. це був край переважно стихійної, народної колонізації, якій перешкоджали постійна загроза татарських набігів, важкість військової служби.

 

1.2. Другий етап (третя чверть XVIII ст.)

Населення повіту зросло з 1745 по 1762 р. на 453,36%. Середньорічний приріст населення на території краю в 1752-53 рр. складав від 3,31 до 7,84%.

У 1752-54 рр. на поселення в край були запрошені іноземці - вихідці з Османської та Австрійської імперій. Територія військових поселень з центром у м. Бахмут отримала назву Слов’яносербії.

Інтенсивно і без витрат казни йшло освоєння Новослобідського козачого поселення. На початку 1754 р. тут значилося всього 1626 осіб чоловічої статі, а в 1763 р. - вже 19645 осіб ч.с.

До 1763 р. завдяки притоку українців населення в Бахмутському повіті збільшилося на 5924 осіб ч.с., іноземців із загального числа 10076 осіб ч.с. було 3992 (серед них молдаван - 2627 і сербів - 378). Таким чином, Слoв’яносербия, навіть у період її самостійного існування як адміністративної одиниці, набагато інтенсивніше заселялася українцями, ніж іноземцями, яких прибуло сюди набагато менше, в порівнянні з сусідньою Новою Сербією. Національний склад Бахмутського повіту за 1750-ті рр. змінився. В 1763 р., окрім українців (75,41%) і росіян (4,72%), тут мешкали молдавани (17,08%), серби, угорці.

22 березня 1764 р. був затверджений «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення». Земля розбивалася на ділянки для роздачі переселенцям - по 26 десятини землі з лісом і 30 десятини без лісу. Отримати ділянку міг будь хто за умови знаходження на військовій службі або запису в селянський стан.

У березні 1765 р. Новоросійський губернатор О. Мельгунов розділив губернію на 3 провінції: Єлисаветинську, Катерининську, Бахмутську. Заступником Мельгунова і керівником Бахмутської провінційної Канцелярії був полковник І.В. Шабельський. Наприкінці 1765 р. Мельгунова на посаді губернатора змінив генерал-поручик фон Брандт, який служив до березня 1767 р., потім 6 місяців цю посаду займав генерал-поручик Леонтьєв, потім виконання обовязків губернатора поклали на Київського генерал-губернатора генерал-аншефа Войєкова. У грудні 1768 р. в Бахмутській провінції мешкало 19627 чол. До них не ввійшли чиновники, члени їх родин, солдати й офіцери гарнізону.

З 1759 р. кримський хан перемістив Джамбуйлуцьку та Єдичкульську орди від лівобережжя Дніпра до гирла р. Дон. Кожну орду очолював сераскир чи каймакан. Під час російсько-турецької війни 1768-74 рр. відбулося вторгнення у Новоросію ногайських Буджакської і Єдишанської орд та 10 тис. яничар. Напад у 1768 р. здійснювався цими ордами (біля 70 тис.) на фортеці св. Єлизавети та Бахмут. Румянцев відвів ІІ армію на зимові квартири.

У вересні 1770 р.  Катерина ІІ наказала створити нову захисну лінію від Берди та Дніпра до Кальміусу, Бахмуту і зробити все для подальшого заселення теріторії.

Зникнення після війни загрози з боку кримських татар призвело до різкого зростання чисельності населення Бахмутської провінції. У січні 1774 р. тут мешкало 27827 чоловіків, 27955 жінок. У 1770-х рр.  знову зростає питома вага росіян. Після поділу Польщі 1772 р. багато білорусів втікали на Слобідську Україну. З 1764 по 1779 р. доля українців у провінції скоротилася на 8,30% (з 73,06 до 64,76%).

У жовтні 1774 р. намісником Новоросії став Г. Потьомкін, прийнявши справи у Ф. Войєкова. 14 лютого 1775 р. з території Новоросійської губернії була виділена Азовська губернія, її головними фортецями стали Білецька та Бахмутська. Новоросійським генерал-губернатором і головнокомандувачем краю був призначений граф Румянцев. Азовська губернія як окрема адміністративна одиниця у складі Російської держави була створена вдруге. На перших порах Азовська губернія складалася з двох провінцій - Бахмутської та Азовської. До складу Бахмутської провінції увійшли Бахмутський повіт і Слов'яносербія. Остаточно сформувалась територія Азовської губернії в другій половині 1776 р., коли до неї відійшла від Новоросійської губернії Катерининська провінція, до якої належала Українська лінія. В губернії передбачалось розташувати два гусарських і три пікінерних полки. У Бахмутській провінції - Слов'янський і Іллірійський гусарський полки, котрі планувалось сформувати з Бахмутського козацького та Сербського гусарського полків. Зміни в складі губернії відбулися в  1776 та в 1778 рр.

Отже, в третій чверті XVIII ст. відбувалася військово-господарська колонізація краю, основу якої, незважаючи на запрошення урядом іноземців, складали українці.

 

1.3. Третій етап (остання чверть XVIII - середина ХІХ ст.)

З 1775 р. починається якісно новий етап в історії заселення краю. Запорізька Січ була знищена урядом Катерини ІІ, Кримське ханство з 1783 р. включено до складу Російської імперії. У 1770-90-х рр. селяни добровільно селилися на дворянських землях, в тому числі значна кількість запорожців, що були залишені в козацькому стані, близькому до стану державних селян.

Від часу утворення Азовської губернії в ній почали селитися козаки з Полтавської, Чернігівської, інщих губерній. З організацією губернії розпочалася масова роздача земель, що належали до того запорожцям. У першу чергу землі виділялися представникам місцевої адміністрації, розміщеним на території губернії військовим поселенцям, а також козацькій старшині, що здебільшого перейшла на службу в російські війська, а також іноземним колоністам. Так, з 1776 до 22 липня 1778 р. у Бахмутському повіті було роздано  159404 дес., 5313 осіб і 13278 дес. залишилися незаселеними.З 1775 по 1782 рр. землі  посилено роздавалися дворянам-поміщикам. З 1780 р. землі тут отримували відставні солдати. У Бахмутській провінції і на «Українській лінії» переважали легальні переселенці, царська адміністрація не могла тримати в цьому районі кріпосне населення в покорі. До 1774 р. приріст населення краю був невисокий.  У Бахмутській провінції з містом Бахмутом, 16 сербськими ротами, 5-ма волосними, 2-ма розкольницькими, 12-ма однодвірницькими, однією державною, 2-ма економічними, 2-ма відписними і 24 поміщицькими слободами до утворення губернії проживало 29395 чоловіків і 26931 жінка. Після утворення губернії в 31 поміщицьких слободах поселились 3501 чоловіча і 3151 жіноча особи, що разом склало 32896 чоловіків і 30082 жінки. Купців і цехових у провінції в 1775 р. було 349 чол.

5 травня 1779 р. уряд опублікував маніфест "О вызове воинских нижних чинов, крестьян и посполитих людей, самовольно отлучившихся за границу", який не тільки дозволяв безкарно повернутися в Росію усім втікачам, але й надавав їм 6-літнє звільнення від сплати податків. Поміщицькі селяни могли не повертатись до своїх поміщиків, а переходити на становище державних селян. Всі ці заходи уряду сприяли прискоренню заселення території Азовської губернії.

При Катерині ІІ, Олександрі І уряд роздавав  землі приватним особам у «рангові дачі», з умовою обов’язкового їх заселення впродовж певного терміну. Землі роздавалися не тільки представникам місцевої адміністрації, командирам військових об'єднань, що розташовувались на території краю, але й столичним сановникам. Намагання дістати людей для заселення призводило до того, що поміщики їздили в голодні губернії, надавали переселенцям різні пільги (праця на поміщика лише раз на тиждень, можливість користуватися поміщицьким реманентом, робочою худобою, що створювало максимально сприятливі умови для заведення власного господарства), навіть споювали горілкою[10].

Повіти Бахмутської провінції (Бахмутський і Донецький) слабко заселялися в цей період. У Бахмутському повіті в 1776 р. виникли два державних і одне поміщицьке селища.

Населення Слобідської України та колишньої Гетьманщини, часто переходило на нові місця, де можна було отримати статус державних селян та на 10-12 років звільнення від всяких повинностей. У 1777 р. в військові казенні слободи були перетворені поселення запорожців – Ясинувата, Зайцево, Залізна Балка й ін.

Приріст населення Бахмутського повіту склав 22,47%. Після тривалого періоду майже повного загасання переселенського руху в цих двох повітах населення відразу виросло за 2 роки на 7622 особи ч.с.

Ймовірно, що звідси населення також переселялося на сусідні запорізькі землі. Цьому сприяло надане до 1780-х рр. селянам право переходу на нові землі. На той час у Бахмутському повіті українців було 66,27% населення, на другому місці були молдавани -  20,83%, на третьому - 6,93% - росіяни. Решта всіх етнічних компонентів в цілому складала 5,92% жителів повіту.

У 1778 р. в Бахмутському повіті були: місто Бахмут, 16 військових рот, 5 волосних сіл, 2 розкольницьких та 12 однодворних слобід, 1 державна, 2 економічних, 2 отписних сіл, 31 поміщицьке.

25 червня 1781 р. був опублікований Указ про переселення державних і поміщицьких селян з внутрішніх губерній в Азовську і Новоросійську губернії. Належало перевести в Новоросію до 24000 економічних селян «добровільно і за власним їх бажанням», а також до 26000 поміщицьких селян «на розданих і надалі роздаваних» поміщикам землі.

Азовська і Новоросійська губернії в березні 1783 р. злилися в Катеринославське намісництво, яке в 1784 р. було поділене на 15 повітів. У 1783-1795 рр. сюди прибуло 26762 переселенців чол. статі. У 1783-87 рр. близько половини всіх переселенців були поміщицькими селянами, в 1790-х рр.  державний переселенський рух став вищим. Найбільш високий приріст населення в 1780-90-х рр. XVIII ст. спостерігався в Бахмутському повіті, коли він заселявся в основному вихідцями з Полтавської та Чернігівської губерній. Природний приріст населення на той час уже переважав над механічним.

У Бахмутському повіті було роздано: до 1784 поміщикам 66290; військовим поселенцям 104040 тис. дес. У 1784 - 1794 відповідно -  313020         і 158340 тис. дес.

Наприкінці XVIII ст. у Бахмутському повіті було 1  місто, 112 сіл, 22 церкви. Населення складало 29748 тис. осіб:     15489 чол., 14259 жін. статі.

У Бахмутському повіті, крім сіл, що належали офіцерам слов'яносербських полків, серед яких виділялися багатолюдні села Депрерадовичів, Штеричів, Шевичів, Міоковичів, Юзбашів та інші, великі земельні володіння мала сім'я бахмутського коменданта Шабельського (слободи Петропавлівку та Святодмитрівку), а також дійсного таємного радника князя Трубецького, в яких проживало 3377 душ обох статей.

У 1789 р. урядом були встановлені межі для кочування татар та ногайців. Їм було суворо заборонено наближуватися «до російських помешкань, що наново заводяться»[11].

Наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. Новоросія зберігає значення основного району країни, що заселяється. В 1782-1795 рр. сюди прибуло 50,26% переселенців до 7 активно освоюваних губерній країни, в 1796-1811 рр. - 60,83%. В цей час в західній та південній частині повіту виникло багато слобод, заснованих колишніми запорожцями, державними й поміщицькими селянами, а також селянами-втікачами - Зуївка, Авдіївка, Харцизьке, Гришине, Селідівка, Гродівка, Добропілля та ін.

Прибулі в другій пол. XVIII – першій пол. XIX ст. в Новоросію переселенці (близько 1 млн. чол.) сприяли перетворенню краю на економічно розвинений район країни. Швидке зростання міст і виснаження вільних резервів казенної землі підсилили роль неземлеробського руху в міста. Частіше й успішніше застосовувалася вільнонаймана праця. В Катеринославській губернії переважна частина механічного приросту припадала на державних селян (48,54%), потім йшли поміщицькі селяни (32,57%), городяни (8,66%), а також пільгові категорії населення  (10,23%). На початок заселення колишніх запорізьких земель на території майбутньої Катеринославської губернії (у межах 1806 р.) існувало всього 138 населених пунктів, з яких 52 були приватновласницькими. Всього протягом 1776-1782 рр. тут було заведено 91 державних і 478 поміщицьких поселень. В 1782 р. на цій території існували 180 державних і 530 приватновласницьких населених пунктів. Зниження питомої ваги приватновласницького селянства як за рахунок притоку державних переселенців, так і звільнення частини населення, що було покріпачене, та вільновідпущеників починається тут з початку XIX ст.

Про етнічний склад населення Азовської губернії можна дізнатися з   матеріалів перепису населення, що проводився наприкінці 1778 р. - початку 1779 рр.  З 27 названих етнічних груп найчисленнішою була українська, яка складала 61,30 % від загальної чисельності населення. За нею йшли росіяни - 20,51%, після них - греки - 7,33%, вірмени - 6,13%, молдавани - 2,50 %, а на всіх інших припадало трохи більше 2% від усієї кількості мешканців краю.

В 1794 р. мешканці Катеринославського намісництва поділялися на:

1) тих, що платили податі;

2) тих, що залишалися на пільгах (до другої категорії, крім «козаків малоросійських», належали цигани, греки, вірмени, німці-колоністи);

3) звільнених від сплати податі.

У 1794 р. в Бахмутському повіті мешкало 17239 осіб чоловічої статі; в сусідньому Донецькому - 21441 осіб[12].

У 1803 р. відводяться землі офіцерам російської армії: штабам - по 1000 десятини, обер-офіцерам - по 500 дес. На початку XIX ст. збільшується, хоча і тимчасово, роль переселенського руху німців і євреїв.

 У 1806 р. приватновласні селяни складали вже 44,71%, у 1808 р. - 43,02%. Питома вага приватновласного населення з 1836 по 1858 рр. скорочується з 37,80% до 31,89%. Дуже швидко ростуть міста, розвивається землеробство, скотарство, торгівля. Система сільського господарства була переважно чотирипільна, степова, зустрічалися також трипільна і двопільна системи.

У 1812-15 рр. край тимчасово втратив позиції провідного району Росії за темпами переселення через епідемію чуми, а також війну з Туреччиною. Проте у 1812-24 рр. Бахмутський повіт офіційно стає єдиним районом дозволеного заселення.

З другої половини 1820-х рр. припиняється тривалий період інтенсивного заселення краю. Основними губерніями для виходу населення у наступне десятиріччя стали Курська, Полтавська, Чернігівська, Воронезька і Слобідсько-Українська.

Таким чином, протягом 1797-1858 рр. чоловіче населення Бахмутського повіту зросло з 24925 до 65215 чол. Українців було 71,99%, росіян – 19,06%. Потім йшли греки, німці, молдавани, євреї та ін. Росіян у Бахмутському повіті в 1859 р. нараховувалося до 20 тис. Переважно вони мешкали у невеликих селах. До значних поселень належали Лисичанськ, Скотовате, Новоекономічне, Авдіївка. Більшу частину сільського населення повіту становили казеннокоштні селяни: воєнізовані поселенці, державні селяни, колоністи. Чисельною була група «поміщицьких підданих», що працювали на користь поміщика за угодами. В середині ХІХ ст. в Бахмутському повіті відбувався природній приріст населення, про що свідчить збільшення старих поселень і вирівнювання в них співвідношення між чоловіками та жінками.

З дрібного селянського промислу наприкінці ХVIII ст. розпочалася кам’яновугільна промисловість. В першій чверті ХІХ ст. виникають поміщицькі копальні. У 1825 р. в Бахмутському повіті не було відзначено наявності заводів і фабрик.  В 1842 р. працювало 21 підприємство, в середньому на кожному було по 5-6 робітників.

У Бахмуті мешкало в 1834 р. 6559 чол., будинків кам’яних було 6, дерев’яних - 1017, церков – 5; лавок 30, винних погребів - 5[13]. У місті й селах повіту (Желєзному, Ясинуватому, Олександрвці, Голіцинівці, Селідовці, Троїцькому, Казенно-Торській Олексіївці, Луганському) в середині ХІХ ст. вудбувалися по три-чотири ярмарки на рік.

Отже, з кінця XVIII до середини ХІХ ст. тривала так звана «поміщицька колонізація» краю. В цей час в етнічному відношенні більшість населення, що прибувало, становили українці, але зростає кількість переселенців із середньоросійських губерній.

 

 1.4. Четвертий етап (друга половина XІХ — початок ХХ ст.)

У другій половині ХІХ ст. в краї продовжувалися інтенсивні міграційні процеси, що були пов'язані з потребою вільних робочих рук. У «південних губерніях» місцеве селянство було неспроможне зібрати весь хліб, особливо у врожайні роки. Тимчасово сюди приходило багато «артелей» косарів. Серед більшості косарів-сезонників, які були представлені селянами центральних губерній, було багато кримінальних елементів, що рятувалися від поліції. З таких «сезонників» вербувалася й більша частина робітників вугільних копалень Слов’яносербського та Бахмутського повітів. Яскравою іллюстрацією цього є уривок з роману «Беглые в Малороссии» ( 1860 р.) уродженця с. Пришиб Ізюмського повіту (краснолиманський район) Харківської губернії, знавця реалій життя півдня імперії Г.П. Данилевського: «…З усіх кінців Росії, а з півночі особливо, йшли великими артілями найманці на південь. Вони йшли великими й малими шляхами, з косою за плечима, хлопці та дівчата, наймаючись по дорозі косарями та гребарями. Цілі села, гуртом виходячи з тісних околотків, йшли по дорогах, в пилюці й задусі, босі та голодні, в очікуванні важкої праці. Окремі артілі зливалися в загони, становлячись до справи… Було тут багато й вільних селян з квитками, й поміщицьких з паспортами; але в кожній артілі було ще більше втікачів. Праця потрібна, праця дорого коштує, рук мало, справа кипить, трава сохне, пшениця визріває, горить, наливається, осипається; як тут не прийняти втікачів, панове юристи? Ласкаво просимо! Хоч і небезпечно, та хто полічить у цьому неозорому степу? Є де попрацювати, є де й заховатися. Сховає і свій брат земляк, сховає й поміщик, коли налетить гроза у вигляді справника або станового… А поміщику та колоністу без утікача немає життя. Втікачі – народ тихий, тверезий, старанний; чисто ліверпульські пуритани в душі. Бере втікач за працю менше за вільного (…) Місця з’єднання всьго цього  влітку захожого люду в степу, притон їхніх відпочинків та наймів, їх розважальні клуби, це – шинки заможних слобід та самітні постоялі двори…»[14]

Переважаючим заняттям жителів Бахмутського повіту було землеробство (без добрив), вирощувалися хлібні рослини, коренеплоди, стручкові, технічні та кормові культури, тютюн (головними тютюнниками були німці).

Окрім посух, землеробству шкодили ховрашки, сарана. Винищування ховрашків складало натуральну повинність населення. Земство встановлювало як чисельність ховрахів на душу, так і розмір штрафів. Повіт страждав від неврожаїв, особливо в 1880-1901 рр. 

В повіті в 1891 р. з 5642333,5 десятин належало: селянським товариствам - 37,55% землі; дворянам - 31,06%; німцям-поселенцям   9,46%; грекам - 6,62 %. Селяни в особистій власності мали 3,74 %; купці - 2,91%; різні власники (промислові компанії та ін.) - 2,49 %; казні належало 2,32 %; товариствам селян, міщан і козаків, міщанам - 0,65 %; міським товариствам - 0,61 %; духівництву  - 0,58 %; єврейським колоніям - 0,34 %. Розширення осілого населення змінило структуру господарства повіту. У другій половині ХІХ ст. розширювалися посівні площі, вдосконалювалися знаряддя праці. Пшениця, картопля, баштанні користувалися значним попитом. Діяли «заводи» великої рогатої худоби, розвивалося конярство, вівчарство.

Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, свиней, кіз, робилися спроби розведення ангорських кіз. Прості вівці були головним чином у селян; тонкорунні у приватних власників (що володіли великими мериносними кошарами) складали важливу галузь господарства в Бахмутському повіті. Найголовніші бавовняні ярмарки  були у Катеринославі та Бахмуті. У селян повіту в останній чверті ХІХ в. почало переважати чотирипільне землеробство.

Були поширені різноманітні ремесла: ткацький, шевський, столярний тощо. Розвивалися в першу чергу соляний, чумацький. Значне місце в економіці краю посідало виробництво борошна. У Бахмутському повіті в другій половині ХІХ ст. частіше зустрічалися вітряні млини «голландського типу».

Визначення чисельності різних народів, які заселяли край в середині ХІХ ст., було справою майже неможливою, бо «населення там змішане, постійно змінюється»[15]. Мова йшла про приблизні оцінки, згідно яким основну масу населення складали українці. В 1885 р. більшість населення повіту складали  «росіяни» (тобто «великороси») та «малороси» – 176178 осіб (94,73%). Окремо значилися 227 литвинів (білорусів). Населення повіту за переписом 1897 р. становило 200177 осіб.

У другій половині ХІХ ст. починається різкий підйом промислового виробництва. Після Селянської реформи 1861 р. посилилися міграційні процеси в краї. Газета «Південний край» в 1881 р. відзначала: «потяглися землероби-працівники в нові краї, шукають землю, а піти в ряди міського пролетаріату не хочуть». Земська статистика (губернське Бюро статистики очолевав В.С.Пругавін, на статті якого посилався В.І.Ульянов у книзі «Розвиток капіталізму у Росії») зафіксувала перехід бідних селян Олександрівської волості Бахмутського повіту на працю «на заводах та копальнях»  Новороссійського товариства. На Юзівському металургійному заводі працювали 425 колишніх селян Луганської, Скотоватської, Авдіївської та Олександрівської волостей повіту. Прибували на роботу на фабрики та заводи селяни Орловської, Курської, Калузької, Тульської, Воронезької, Тамбовської губерній;  українських губерній: Харківської, Чернігівської, Полтавської, інших повітів Катеринославської. В 1871 р. в регіон прибуло 82,5% робочих з чорноземного центру Росії, 15,6 % з українських губерній та області війська Донського».

За даними дослідження, в сер. 1880-х рр. («Историко-статистическое описание Екатеринославской губернии», том 2- «Бахмутский уезд» и том 3- «Славяносербский уезд», які видані В.С.Пругавіним у 1886 р.)  у Бахмутському повіті на 33 великих вугільних копальнях (не враховуючи селянські) було зайнято 5150 чол., з них 2067 чол. (40,1%) мешкали біля копалень постійно, 3083 (59,9%) приходили працювати тимчасово. Зі 1870 родин постійних працівників мешканців Бахмутського повіту було 66 родин, мешканців інших повітів Катеринославської губ. – 48 родин. Інші переважно були робочими з Белівського повіту Тульської губ. та Болховського повіту Орловської губ. З числа тимчасових працівників 97% складали місцеві, що у вільний від польових робіт час приходили працювати на копальні. У 1880-ті рр. річний дохід селянина Курської губ. складав 60 р., за осінньо-зимовий період він міг заробити стільки ж.

Чисельність робочих Бахмутського повіту збільшилася з 53,3 тис. у 1899 р. до 74,9 тис. у 1911 р. Таким чином, соціальний та етнічний склад повіту почав різко змінюватися.

Фабрик і заводів у Катеринославській губернії в 1892 р. було 594 з виробництвом на 32 млн. руб., 34 тис. робочих. Існувало заводів обробки тваринних продуктів (шкіряних, салотопенних, воскових та ін.) - 51 з виробництвом на 274 тис. руб.; 10 винокурних (на 445 тис. руб.); 14 пивоварних і медоваренних (на 240 тис. руб.); 3 тютюнових фабрики (на 444 тис. руб.), цукровий завод (на 1 млн. руб..); 71 паровий млин (на 3.333 тис. руб.), 19 парових лісопилок (на 400 тис. руб.). Чавуноливарних і чавуноплавильних заводів було 4 з виробництвом на 22 млн. руб., 12 тис. робочих. Існували 31 завод землеробських знарядь з виробництвом на 1,5 млн. руб.; трубопрокатний завод (0,5 млн. руб.); 168 цегляних і черепичних заводів (на 400 тис. руб.); 6 вапнякових заводів, 2 скляних, 3 алебастрових, 15- мінеральних вод, 10 слюсарно-каретних, 2988 водяних і вітряних млинів (з виробництвом на 1328 тис. руб.) та ін.

Наприкінці ХІХ ст. сформувався Південний гірничо-промисловий район, де діяло до 300 промислових підприємств, з них 13 – металургійних, які виготовляли 60 млн. пудів металу (33% від загальноросійського обсягу). У Бахмутському та Маріупольському повітах діяли 8 металургійних заводів. У Горлівці, Дружковці, Костянтинівці, Краматорівці, Юзівці, Харцизьку, Дебальцевому були побудовані  машинобудівні заводи. Розвивалися коксохімічна, содова галузі. Проводилася розробка кам'яного вугілля, солі, глин, гіпсу, марганцю, кіноварі, каменю. Біля Микитівки був найбільший у Російській імперії завод з виробництва ртуті.

Кам'яновугільних копалень у Бахмутському і Слов’яносербському повіті наприкінці ХІХ ст. було 61, з обсягом виробництва в 7 млн. рб., 12 тис. робочих, переважно не місцевих. У 6 селищах цих повітів велася розробка вугілля селянами (до 10 млн. пудів на рік), переважно на надільних землях. Солевидобуток у Бахмутському повіті поділявся на виварювальне і солекам’яне. У 1892 р. було вивезено солі близько 16  млн. пудів; виварювальної – 3.879 тис. пудів, кам'яної – 12.039 тис. пудів.

Повіт міг би мати судноплавну р. Сіверський Донець. По середній частині повіту проходили головні лінії Курсько-Азовської залізниці, Маріупольська гілка Донецької, по східній частині головна лінія і гілки Донецької, по західній - Катерининської.

Велику роль в індустріалізації краю відіграв іноземний капітал. Природні багатства, дешева робоча сила, державні пільги приваблювали підприємців із Франції, Бельгії, Німеччини, Великої Британії, Італії. 12 металургійних заводів були засновані на кошти іноземних підприємців. Іноземні акціонерні товариства видобували до 70% вугілля в Донбасі, іноземні капітали працювали в машинобудівній, содовій, скляній галузях. У 1900 р. на території Донецького басейну діяло 4 Товариства солевидобування, з них 2 були іноземні (голландське та французьке), володіли трьома копальнями з п'яти в басейні, в них працювали 870 робітників. Із 22.610.065 пудів кам'яної солі, видобутої у Донецькому басейні в 1900 р., підприємства з іноземним капіталом видобули 17.886.752 пудів, що становило 79%, а в Російській імперії, з загального обсягу 119.111.000 пудів, - 15%. Промислове виробництво Бахмутського повіту можна назвати «міжнародним». Так, в 1895 р. дворянин грек Адріан Ілліч Мазаракі, бахмутський купець 2-ї гільдії німець Карл Христофорович Шейблер значаться серед головних акціонерів «Товариства заводу вогнетривких виробів М.О. Ковалевського». Керівником заводу був гірничий інженер прибалт Ф.С. Ермансон. В 1914 р. завідуючим комерційною частиною був англієць Уайтховен, головою Правління німець генерал М.М. Гельмгольц. Серед акціонерів були іудеї О.Л. Звенигородський (Сімферополь), Л.Б. Гаркаві (Катеринослав), М.Ю. Карпас (Катеринослав), М.В. Майданський (Катеринослав), німці Ф.С. Ермансон (Рига), Ема Шейблер (Петербург), поляки Казимир Мсцихович (Юріївський завод, Катеринослав), Теофіл Вдзінковський (Часів Яр), швед С.А. Сундгрен (Луганськ).

Заняттями населення окрім робіт в економіях, на заводах, були: підвезення до залізниць на волах вугілля, солі, металів, хліба; робота на річкових пристанях. З кустарних промислів, взагалі не особливо розвинених, головними були: ковальсько-слюсарний з оборотом в 350 тис. руб., шкіряно-кушнірський (на 26 тис. руб.), гончарний (на 25 тис. руб.), бондарський (на 50 тис. руб.), ткацький: вироблення прядивного і льняного полотна, селянських килимів, ряднів з очосів конопель, грубого сукна з овечої шерсті.

Навколо підприємств формувалися робітничі селища, які згодом перетворялися на міста. Так, у 1870 р. в робітничому селищі при заводі Дж. Юза мешкали 42  родини,  164 особи. У Юзівці в 1884 р. мешкало вже 5494 осіб (з них - більше 300 іноземців).

Місцеве українське населення надавало перевагу землеробству, тому не дуже охоче йшло працювати на промислові підприємства. На копальнях Бахмутського повіту працювало 27 іноземних родин ( 76 осіб). Серед робітників юзівського заводу в 1913 р. жителів Бахмутського повіту було лише 21,6%, інших восьмох повітів Катеринославської губ. - 11%, жителів центральних губерній (Орловської, Володимирської, Калузької, Смоленської, Рязанської, Тамбовської, Костромської, Нижегородської, Тульської, Ярославської) — 26%, жителів південних та південно-західних губерній (Області Війська Донського, Воронезької, Курської, Київської, Чернігівської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Полтавської) — 17,4%, іноземців — 5%.

Протягом останьої чверті Х1Х ст у Бахмутському повіті земство мало проблеми з навалою сезонних робітників, що впливало як на рівень зайнятості населення, так і на епідеміологічний стан. Катеринославське санітарне відділення у 1902 р. відзначало прибуття 203 партій з  11222 робітників (82,8% з Харківської, 8,9% - з Курської губерній). Прибульці приносили з собою холеру, віспу, дизентерію, сухоти.

У 1908 р. населення Бахмутського повіту становило 546,6 тис. чол., в тому числі 240,5 тис. прибулих з інших регіонів держави. У повіті тоді мешкали громади євреїв (до 6,7 тис.), німців (до 200 чол.), татар (до 200 чол.), поляків (до 300 чол.), представники інших народів. У 1913 р. в Бахмуті мешкало: «росіян» - 21 тис. чол, євреїв - 6,38 тис., поляків - 113, німців - 76, татар - 89, іноземних підданих – 104 чол.

Для порівняння з іншими повітами варто навести такі дані 1913 р.: українці, становлячи більшість по всій губернії, переважали у Новомосковському, Верхньодніпровському, Слов'яносербському та Катеринославському повітах. Значна кількість росіян жила у Бахмутському, Павлоградському. Німців-колонистів  було найбільше в Катеринославському та Олександрівському; волохів та молдаван у в Слов'яносербському, Бахмутському та частково Катеринославському, греків у в Маріупольському, болгар - у Слов'яносербському, поляків - у Олександрівському, Катеринославському та  частково Бахмутському, кількість евреїв була приблизно однаковою в усіх повітах губернії[16].

Площа  Бахмутського повіту у 1914 р. складала 82.360.602 десятини. З них: грекам належали 1520 дес., німцям – 120177 дес., євреям – 784 дес.[17]

Міграційні процеси в Бахмутському повіті посилилися після «столипінської реформи».

Г.О. Смекалов від губернського Правління зустрівся з заступником міністра МВС Нивицьким. Керуючим переселенською справою був Г. Глинка.  Від повіту на нараді був присутній агент Єфімцев.

Великі села Гришино, Государев Байрак, Троїцьке Луганське, Селідово переходять на отруби та хутори з невелики наділами. Вести господарство їм складно. 926 селян готові переселятися без ссуди держави.

Управа мала агента у Бахмуті, в Алтайському окрузі, Акмолинській, Тургайській, Семиреченській областях. Витрати становлять 12 тис. руб. Інші повіти губернії не мали такої організації.

18 березня 1910 р. дозвіл на переселення отриманий на Балаганський повіт Іркутської губернії, Нерчинський округ Забайкалля.

В 1913 р. Земство направило на нові місця 595 «ходоків», допомогло переселенню 1129 родин (7903 чол), у 1914 р. було 644 «ходоків», переселилося 997 родин (5004 чол.). За 2 роки 27 родин повернулося в повіт.

В 1914 р.  гласний земства Антон Михайлович Мішенов відвідав Томськ, Акмолинський район і вивчив становище переселенців з Бахмутського повіту.

Таким чином, міграційні процеси та суттєве збільшення населення краю в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. були пов'язані як із природним приростом населення, так і з міграційними процесами внаслідок розвитку промислового виробництва, реформами, скасуванням кріпацтва. Більшість населення становили українці, але збільшився відсоток інших етнічних груп.

 

 

Розділ 2. Поява в краї та заняття груп національних меншин.

 

2.1. Народи балкансько-дунайського регіону, поляки

Переселенню представників різних народів із європейських держав у «дикі місця» сприяла відданість православній вірі, яка, за словами Л. Шабельського, «раніше привернула малоросіян під скипетр Олексія Михайловича, а під час правління Єлизавети Петрівни надихала сербів», якіі з 1700 р. належали до Австрійської імперії[18].

Початок масового переселення сербів у Російську імперію поклав Петро І, хоча до того були випадки переселення окремих представників сербського народу. При створенні флоту цар віддав наказ про відбір досвідчених матросів, що говорили на слов'янських мовах. До Росії прибували серби з турецьких володінь, були вихідці з Австрійської імперії.

У 1715 р. Петро І наказав виділити в Київській та Азовській губерніях місця для поселення молдавських, волоських і сербських офіцерів і солдатів і встановити їм жалування. 27 жовтня 1723 р. Петро І видав Грамоту майорові Івану Албанезу, сербському емігрантові, на закликання військових із підданих Австрійського цісаря. Він гарантував переселенцям платню відповідно чину, а також земельні угіддя. У 1724 р. Албанез повернувся до Києва, з ним прибули перші 20 чоловік. Було створено Сербський гусарський полк. Князь фельдмаршал Голіцин у 1729 р. поселив 600 сербів між Тором і Українською лінією. До цих поселень 10 травня 1732 р. повернулися серби, що брали участь у персидському поході. Граф фон Вейсбах домігся утримання іх за велінням Анни Іоанівни на кошти місцевого українського населення.

У 1737 р. був створений Бахмутський гусарський полк, повелено було «приймати… скільки можна дістати волохів»[19]. У 1738 р. полк було перетворено на Волоський корпус князя Кантеміра. З 19 серпня 1740 р. в корпусі було 948 волохів, з 14 вересня 1741 р. він називався Десятиротний Молдавський гусарський полк.

Царський уряд намагався заселити райони країни, поруч із турецькими кордонами та запорізькими землями, іноземними військовими поселенцями (молдаванами, сербами, болгарами та ін.), з метою захисту російських кордонів. Полковник Іван Самуїлович Хорват фон Куртіх (Хуртич), родом з Петервандейна у Відні, звернувся до російського посла обер-гофмаршала Бестужева-Рюміна про прийняття на поселення в Російській імперії сербів, словенців, болгар, греків. Імператриця Єлизавета Рескриптом від 15 липня 1751 р. це дозволила, були виділені землі від р. Синюхи до р. Інгульця. У жовтні 1751 р. до Києва прибув загін сербів  (218 чол. з сімями) і зимував там. У грудні Хорват перебував у Петербурзі в Сенаті, місця для переселенців було затверджено імператорською Грамотою від 11 січня 1752 р. під назвою «Нова Сербія». Це поселення повинно було мати землеробсько-військовий характер. До кінця року в Києві було вже 812 сербів. Вони зіткнулися з безліччю проблем: невлаштованість і недружні стосунки з українськими козаками. До корпусу Хорвата увійщло 620 родин. 5 квітня 1753 р. їм від імператриці був виданий  Привілей. Поляків приймати було заборонено. На р. Інгул будувалася фортеця св. Єлизавети, гетьману К. Розумовському наказано було надати 2000 козаків, але прибуло лише кілька сотень. Козаки готували будівельні матеріали в Чорному лісі на р. Тясмин, артелерію передали зі Старо-Самарської, Кам’янської та Переволочної паланок. Хорват створив Сербський кінний та Пандурський піхотний полки, за «Прівілеєм» 1755 р. з нежонатих переселенців Болгарський і Македонський гусарські поселенні полки. Нове місто Новомиргород стало штаб-квартирою Хорвата. Там поселили македонців у 1756 р.

У 1752 р. на службу прибули дві нові групи переселенців під керівництвом полковника Живана (Івана) Шевича і підполковника Райко (Родивона) Депрерадовича (у 1722 р. Стоян Прерадович був зведений імператором Карлом VI у дворянство Угорського королівства). Щоб підкреслити свою дворянську гідність, Р. Прерадович додав до свого прізвища за французьким зразком частку «де». Шевич і Депрерадович, вірогідно, почали свою службу під прапорами принця Савойського, який засновував в Австрії військові прикордонні поселення. А. Матковський зазначає, що їх загітував Микола Чорба, проте сам не зміг очолити переселенців[20].

17 травня 1753 р. Єлізавета ІІ наказала «приймати на поселення… людей не тільки сербської, болгарської, македонської та волоської націй, але й албанської, далматської, чорногорської, герцоговинської, боснійської, хорватської, славонської та арнаутської націй»[21].

Указом Сенату 23 травня 1753 р. прибулим була відведена територія між річками Бахмутом і Луганню, на правому березі Сіверського Дінця, в 45 верстах від Старої Української лінії зі штаб-квартирою в Бахмуті, утворення під назвою Слов’яносербія. За виконання умов заселення, будівництво шанців відповідав інженер-підполковник Бібіков[22]. Генерал-майор артилерії Глєбов повинний був контролювати сербів.

Умови поселення містилися в інструкції імператриці Єлізавети, наданій Бібікову. Серед головних її пунктів:

«1. Шевича та Прерадовича з народами, що виходять, селити від Бахмута до р. Лугані, в призначених від ліній укріплених редутами, місцях, а саме: почати від Бахмута через верхів’я р. Санжарівки та до верхів’їв рік Міуса та Білої, а від тих за призначеною по ланд-карті червоній лінії та Лугані, не пускаючи їх на цю сторону Дінця, в яких місцях, як за міркуванням Військової Колегії призначено, того народу, за прикладом Ново-Сербії, до трьох тисяч, а з видаванням у степ і до 5000 поселено бути може, і коли понад призначеного того народу збільшиться, тоді селити, видаючись у степ, скільки вільних та придатних місць вистачить. А оскільки вони, поміж собою сперечаючись, обидва просять про поселення біля Бахмута, того заради землю їм під поселення відвести: від Бахмута - Прерадовичу, через його до Росії в’їзду першість та старшинство, а Шевичу - від Лугані, а в розподіленні тих земель під роти чинити у всьому проти здійсненного в Ново-Сербії визначення неодмінно.

2. Після прибуття на перший час, поки на поселення відправляться, розташувати усіх у Бахмуті та навколо по селах того ж часу на квартири. Не зволікаючи, Вам, інженер-полковнику, визначену до того часу землю почати відводити (…) Відвести кожному за пропорцією двотисячного полку (…)

3. Ті, що є нині в тих місцях великоросійських та слобідських полків житла, які за іменним Її Імператорської Величності указом мають бути зведені всередину російських земель, нині залишити до указу, тому що (…) можна в тих житлах, під час заселення та будівництва свого, мати квартири, потрібний для землеробства реманент діставати, також насіння та решту купувати (…)»[23]

Наказувалося слідкувати за тим, щоб відведені землі «одними офіцерами не заселялися». Шанцями керували «ротний наглядач» з «ротним двором» - Правлінням. Крім  польових укріплень - шанців, для охорони поселень з півдня, південного заходу й південного сходу були організовані польові караули, облаштовані редути. На водоподілі річок Луганчика, Білої Лугані (нині р. Біла) та Міуса, планувалося побудувати фортецю.

Шевич і Депрерадович створили 2 гусарські та 2 пікенерські полки. Бахмутський козацький полк увійшов до нового утворення. Майор Лупул-Зверєв та полковник Штерич привели з Молдавії своїх людей.

Полки були нечисельні: під керівництвом Депрерадовича 199 гусар, 2 священики і лікар. З гусарами проживали 103  дружини і 118 дітей. У Шевича було 631 особа, з них 278 стройових гусар. Національний склад полку Депрерадовича був: сербів - 72, волохів (румун) - 41, угорців - 22, молдаван - 10, болгар - 9, по 4 македонців і трансильванців, моравець (чех), цісарець (австрієць), українець, росіянин та охрещений еврей.Р. Депрерадовича забезпечував охорону від нападів ногайців правого берега Сіверського Дінця.

Кожна рота створювала окремий населений пункт, який мав свої укріплення (шанець). Серби розташували 11 рот на Дінці, 5 – на річці Лугані.

Слов’яносербія, що займала територію вздовж правого берега Сіверського Дінця між річками Бахмутом та Луганню, на сході межувала з Землею Війська Донського, на заході - з Запоріжжям, на півночі - з Слобожанщиною, на півдні — з володіннями Кримського ханства.

З часу поселення сербів до початку правління Катерини ІІ в краї виникло більше 200 сіл, хуторів. Слов’яносербія була пізніше включена до складу Бахмутського і Слов’яносербського  повітів. До середини 1755 р. тут значилося 1513 переселенців ( 1101 ч.с. та 412 ж.с.): сербів - 38%, волохів – 23%, болгар – 8%, українців – 22%.                         

В команді Шевича разом нараховувалося 799 осіб (611 ч.с., 188 ж.с.), в Депрерадовича – 714 осіб (490 ч.с., 224 ж.с.). Завдяки тому, що уряд дозволив приймати українців та молдаван, населення в 1763 р. в Бахмутському повіті збільшилося до 5924 осіб ч.с., в Слов’яносербському – до 4152 осіб ч.с. Іноземних вихідців з загального числа 10076 осіб ч.с. було 3992 (2627 молдаван і 378 сербів), решту складали українці[24].

Через малочисельність у 1764 р. обидва полки були об’єднані в один, який отримав назву Бахмутського гусарського, з загальною нумерацією рот, яких було 16. В 1765 р. до складу полку увійшов Молдавський гусарський полк.

В різних документах щодо розміщеня рот є різні дані, що пов’язано з пізнішим злиттям полків Шевича та Депрерадовича в один полк та  розміщенням пізніше інших гусарських рот. Значилися: полку Депрерадовича 1-а Рота шанця Серебрянського (нинішнє с. Серебрянка, з 1760 р. в селі діяла церква); 2-а Рота - шанця Вергунського (в плані 1778 р. - с. Луганське);  3-я Рота - шанця Біленької (1778 р. - с. Верхнє Лисичанської волості); 4-та Рота - шанця Красного Яру (1778 р. – с. Калиновське Троїцької волості); 5-та (с. Привільне Рубіжанської волості), 6-а Рота - шанця Кримської Ями, або Кримського Броду (1778 р. - с. Нижнє Слов’яносербського повіту);  7-а Рота - шанця Нижньої Біленької (1778 р. – с. Камишеваха); 8-а Рота - шанця Підгорного (1778 - с. Білогорівка Слов’яносербського повіту), що в 1784-1817 рр. носив назву Донецьк, потім був перейменований на Слов’яносербськ; 9-а Рота - шанця Жовтого Яру (1778 – «наново проектована на місці с. Государів Байрак»[25]), с. Жовте[26]; 10-а Рота - шанця Кам’янського, с. Кам'яний Брід; 11-та Рота - шанця Черкаського Яру, с. Черкаське; 12-а Рота - шанця Хорошого Яру, с. Хороше; 13-а Рота - шанця Іванівського (з 1885 р. - с. Калинівка); 14-а Рота - шанця Картамишевського (з 1885 р. - с. Троїцьке), 15 і 16-а Роти - шанця Луганського (з 1885 р. - с. Луганське).

Окрім рот відбулося формування поселень на базі власних хуторів офіцерів: Миколаївка (Прерадовича), Сентянівка (Сентеніна), Родаково (Родакова). Пізніше сини Родивона Депрерадовича зайняли землі вгору по обох берегах р. Бахмут. Олексій Родивонович заснував маєтки Туренковка-Деконська, а між Переїзним і Родивонівкою з’явився маєток Красногорівка-Соколівка.

Генерал-лейтенант Іван Хорват фон Куртих, генерал-майори Іван Шевич, Райко Депрерадович були в 1753-64 рр. намісниками Новоросійського краю. В Бахмуті до 1764 р. знаходилася Слов’яносербська Комісія, підпорядкована Військовій Колегії.

Райко Депрерадович з 1754 р. командував Волоським гусарським поселеним полком. Він помер в 1764 р.. Похований у Серебрянській церкві. Того ж року за рішенням Катерини ІІ сербські полки були об’єднані в Бахмутський гусарський полк.

До 1762 р. населення Слов’яносербії складало 10076 осіб.

У 1760-70 рр. вихідці з Молдавії, Валахії, Сербії, Чорногорії осідали переважно на території Бахмутського повіту[27]. В 1763 р. частка молдаван та волохів у повіті склала 17,08%.

На поселення сербів уряд виділив 700 тис. рублів, але Хорват, Шевич, Депрерадович їх витратили, не створивши, як були зобов’язані, 4 чотиритисячних полки. Надійшли скарги від Муравйова, архімандрита Софронія, ревізора Сенату полковника Спехинського про свавілля Хорвата. Катерина ІІ усунула його від командуванням корпусом, призначила Комісію з Мікити та Петра Наніних, генерал-губернатора Київського Глєбова, генерал-фельдцехмейстера Вельбоса, сенатора Попова, віце-президента Військової колегії та генерал-поручика Мельгунова. За наслідками роботи Комісії Катерина ІІ утворила Новоросійську губернію. Можливо, від хвилювать та загрози суду помер І.Шевич.

З 1753 по 1764 рр. Слов'яносербія існувала як автономна одиниця з центром в м. Бахмут і підпорядковувалася Сенату і Російській Військовій Колегії. 1764 р. уряд ліквідував Слов’яносербію і включив її разом з Українською лінією до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії.Згідно з «Планом заселення Слов’яносербії», затвердженим 11 червня 1764 р., вся її територія поділялася на 140 округів з 20 тис. десятин у кожнім. 108 округів призначалися для військовослужбовців, 32 – для селян. Земельні пожалування військовим визначалися в залежності від звання: полковник гусарського полку отримував 416 дес., підполковник – 260, прима-майор – 208, секунд-майор – 182, капітан – 156, полковий квартирмейстер, ад’ютант, аудитор, комісар, лікар, поручик і прапорщик – по 104 дес.; підлікар, провіантмейстер, обозний, наглядач хворих, полковий писар, штабний сурмач, вахтмістр, слюсар – 52 дес.; всі інші, в т.ч. гусари – по 26 десятин.

Генерал-губернатором Новоросії був призначений О. Мельгунов, заступником - генерал-майор Ісаков, довіренним від сербів став полковник Зорич. Полки Шевича і Депрерадовича, які мали 1262 вояків, були 11 і 22 липня 1764 р. об’єднані в Бахмутський гусарський полк з 16 рот. Бахмутський козацький полк, в якому здавна служили місцеві жителі, було перейменовано на Луганський пікінерський. З поселених піхотних сербських полків створили Дніпровський (біля Дніпра) та Донецький (на Міусі) полки.

У Донецькому пікінерському полку (роти Парасковейська, Петровська, Бельовська, Ряжська, Козловська, Нехорощанська, Маяцька, Царицевська, Патагорська, Орлицька), військових поселенців було: чоловіків - 5182, жінок - 5212.

Указом Катеріни ІІ 8 травня 1765 р. було сформовано ескадронні полки: сербський (Ніжин), молдавський (Київ), грузинський, угорський (в центральній Росії). Сербські офіцери з родинами залишилися у Хорвата, Шевіча та Депрерадовіча в поселенних полках.

Багато сербів загинули від хвороб під час переселення (негативно позначилася зміна клімату: переселенці не витримували жорстоких морозів, хуртовин) та в 1768 р., в «годину лихоліття», коли відбувся спустошливий напад на Бахмутську провінцію кримських татар та ногайців.

 

У документах архіву Катеринославської Духовної Консисторії існували відомості, що в 1760-70 рр., утискувані турками, народ та духівництво тисячами переходив з Молдавії та Валахії, Сербії та Чорногорії. Яси та Фокшани біля 1765 р. зпорожніли. Митрополіт Браїловський та Хотинський та всього узбережжя Дунайського Даніїл, що жив у Бендерському Успенському монастирі, закликав та благословляв молдаван та волохів переселятися до Росії.

Переселення більшості волохів та молдаван відбулося в Бахмутський повіт. Біля 1772 р. завдяки їм багатолюдними стали села Троїцьке, Калинівка, Государів Байрак, Землянки, Корсунь, Привільне та Верхнє. Цього разу уряд не брав на себе обов'язків по відношенню до переселенців, надавши їм тільки невелику допомогу під час подорожі,  поселивши їх на місці на правах державних селян. Значна частина цих волосько-молдаванських поселень утворилася на місці рот полку Депрерадовича, де продовжували жити залишки їх мешканців – серби, болгари, чорногорці, албанці, хорвати, поляки. Сюди ж переселяли, за розпорядженням уряду, полонених турків, татар, а пізніше й «литвинів» з Чернігівської губернії. Переважаючим етнічним елементом були молдавани, тому представники інших народів, з часом, майже повністю  ними асимілювалися. Між волохами й молдаванами не помічалося жодної різниці: самі молдавани вважали себе волохами, а волохи – молдаванами. В ці ж села «приселяли» українських козаків, селян та міщан, а також поляків[28].

На початку 1770-х рр. Бахмутським гусарським полком командував прем'єр-майор Штерич, який отримав право торгівлі. В 1771-73 рр. у маєтках Штерича поселилися 3595 молдаван і волохів, що здалися в полон під час чергової російсько-турецької війни. 487 з них вступили до Бахмутського полку. 24 грудня 1776 р. полк був розформований, бо були утворені 9 нових гусарських полків із національним забарвленням.

У 1774 р. Катерина II наказала Г. Потьомкіну, в зв'язку з приготуваннями до святкування укладення миру з Турцією, сформувати для  її власної варти лейб-гусарський ескадрон та 2 козачі команди. 19 лютого 1775 р. прем'єр-майор Бахмутського гусарського полку Штерич був командирований у Новоросію для відбору в лейб-гусарський ескадрон з Чорного, Жовтого, Молдавського, Валашського и Сербського гусарських полків 130 нижніх чинів.

У 1776 р. для захисту південних кордонів з Бахмутського, Угорського, Валашського, Жовтого, Молдаванського, Сербського та Чорного полків та ескадронів, що залишилися від розформованих Грузинського гусарського полку та Московського легіону, на територии Азовської та Новоросійської губерній були утворені нові гусарські поселені полки: Болгарський, Валашський, Угорський, Далматський, Иллірійський, Македонський, Молдаванський, Сербський та Слов’янський. У 1783-1784 рр. усі вони, крім Лейб-гусарського ескадрону, були переформовані у легкокінні та втратили характер іррегулярних поселених частин.

Прізвища Арнаутов, Хорватов та ін. зустрічаються у повіті в ХІХ - на поч. ХХ ст. Історія Слов’яносербії відбилася й у топоніміці краю (Молдаванський Яр, Хорватський Яр, Родивонівка, Штерівка, Георгієвка).

 

Поляків особливими указами 1752 р. було заборонено приймати в Новоросію. Після 1777 р. командир Сербського гусарського полку Жандр вивів із Польщі 40 шляхетських родин, які були поселені в Бахмутському повіті. Іншим особам було доручено набирати в Самарський та Бахмутський гусарські полки не тільки безземельну польську шляхту, але й тих, хто після Конфедератської війни (1768-1770 рр.) перебували  військовополоненими в Оренбурзькій і Тобольській губерніях. Для їх визову був відряджений  поручик Бахмутського гусарського полку Давидов, він привів із собою 1220 чол. Більшість із них загинули у війнах.

У 1840-х рр. до державних поселень Бахмутського повіту було приписано велику партію поляків-чиншовиків. Ті з них, хто був ще живий на момент складення земських статистичних відомостей у сер. 1880-х рр., розповідали, вони були зібрані з різних кінців Польщі та до 1844 р. жили на «землі князя Веденштейна» ( Вітгенштейна) та інших землевласників Одеського повіту (поляки з вихідців 1844 р., поселені в с. Луганському, говорили в той же час, що вони є вихідцями з Каменець-Подільської губ.), за користування присадибною та орною землею платили поміщикам чинш (оброк): той, що не мав хідоби – 3 руб.; той, що мав 1 плуг волів – 6 руб.. 2 плуга – вдвічі, причому перші наділялися 1 дес. землі, другі – 3 дес., і т. ін. Понад визначеної платні за землю, чиншовики виконували різні роботипри цукровому та винокурному заводах поміщика. Ці умови видавалися їм важкими. Тому вони прохали уряд переселити їх на вільні казенні землі. Селянам-полякам було дозволено оселитися в Бахмутському повіті, уряд наказав видати їм на  переселення допомогу від казни по 3 руб. на місяць на ревізьку душу, дозволивши користуватися безкоштовно під час подорожі підножним кормом для худоби, обивательськими підводами для перевезення малолітніх, старих, немічних та домашнього скарбу. В 1844 р., перед Вознесінням, 4000 переселенців вирушили в дорогу, на 300 підводах, з яких їхніх власних було лише 50, і за 2 місяці, перед святом Петра і Павла прибули до с. Андріївки на р. Вовчій. Тут їх зустрів окружний начальник Яснопольський, та за бажанням переселенців, розвів їх по всіх казенних поселеннях. На час складення відомостей 1886 р. більшісь з нащадків переселенців мешкали бідно «внаслідок незвички до землеробської праці», деякі займалися ремеслами». Відбувалося переселення до сіл Бахмутського повіту після повстань 1830-31 та 1863-64 рр. десятків польських родин, як таких, що «приймали участь у заколотах»[29]. Можливо, їх нащадки носять прізвища Радковських, Марецьких, Герцовських у с. Красне Артемівського району.

У 1885 р. поляків у повіті налічувалося 1390.

Рескриптами від 23 травня, 24 червня, 6 жовтня 1792 р. були віддані розпорядження про поселення 1155 арнаутів (албанців) у Бахмутському та Донецькому повітах у купецькому стані.

 

Цікавими є відомості про заселення окремих сіл. Так, у с. Государів Байрак (місці розташування 9-ї роти полку Депрерадовича) були поселені в 1772 р. волохи та молдавани. Їх було настільки багато, що в ІІ пол. ХІХ ст. багато жителів села або зовсім не розмовляли по-українські чи по-російські, або розмовляли погано. За легендою у часи їх переселення в Байрацькому лісі жили розбійники, які брали данину з чумаків.

Село Луганське за переказами старожилів, зібраними в 1880-х рр. «при великому Бахмутському шляху» - одне з найстаріших сіл Бахмутського повіту, утворення його можливо співпадає з виникненням Бахмуту. В 1754 р. тут була поселена 2-га рота полку Р. Депрерадовича. В 1772 р. у великій кількості  були поселені волохи та молдавани, пізніше розквартировані 15 та 16 роти Гусарського Молдавського Слобідського полку, тому село назвали також 15-ю ротою. На кладовищі у ХХ1 ст. зберігся камяний хрест за написом «Василь волошин 1797». Після взяття Очаківської фортеці у селі були поселені кілька родин полонених турків, у 1878 р. – 10 родин великоросів з Курської губ., у 1844 р. – до 200 родин поляків.

У с. Троїцьке партія молдаван і волохів складала понад 60 родин, їхні будівлі утворили дві вулиці по р. Лугані. З часом до них стали переселятися волоські родини з сіл Луганське, Калинівка, Серебрянка та зі Слов’яносербського повіту, де вони, за їхніми словами, «були незаконно закріпачені поміщицею Шевич».

Треба відмітити, що за земськими статистичними даними, складеними В.С. Пругавіним у 1886 р., молдавани й волохи Бахмутського повіту (4869 осіб) та румуни (3) числилися окремо.

Слід зазначити, що, незважаючи на Укази 16 грудня 1764 і 19 грудня 1765 рр., що забороняли переїзд «вільних малоросіян» без «білетів» з одного місця на інше та відсутність сплати подушної податі, офіцери Бахмутського гусарського полку, виправдовуючись незнанням законів, приймали на поселення в свої маєтки українських селян.

У 1767 р. серби-офіцери просили уряд залишити за ними земельні володіння («скільки дикої землі розорали або вільними заселили»), дати право заселяти «вільними малоросами або прикупними», не збільшувати подушну подать, закріпити право на винокуріння в «дачах».

Серби в ІІ-й пол. XVIII ст. мали право без мита торгувати хлібом, горілкою, кіньми через митниці у Орликові, Царичанах, Бахмуті, Ізюмі, Луганській станиці. Татарам серби продавали чавунний та залізний посуд, цвяхи, полотно, мотузки та канати, паюсну ікру, коров’яче та овече масло, китайку, худобу. Ввозили бавовняні та прості тканини, нашатир, ладан, сухі фрукти.

Поміщик О.Штерич наприкінці 1791 р. заклав у маєтку на р. Білій, в 22 верстах від Луганського ливарного заводу, вугільну копальню.

Серед відставних військових – землевласників Бахмутського повіту з 1861 по 1900 рр. значилися: гвардії поручик Єгор Васильович Депрерадович (Родивонівка), майор Мессарош (Серебрянка).

 

2.2. Грузини, греки, вірмени

Грузини з’явилися в південноукраїнських степах за часів правління Анни Іоаннівни. Грузинський правитель Вахтанг VI, тиснутий турками та персами, в середині 1720-х рр. зі своєю родиною, князями та слугами переселився до Росії. В 1738 р. була створена особлива гусарська рота з грузин, 25 березня 1738 р. виданий Указ про пожалування військовим у Малоросії казенних сіл. Грузини-втікачі з турецького полону приходили в ці місця з півдня, йшла їх вербовка в грузинську роту.  

З метою підриву економіки Кримського ханства, уряд Російської імперії санкціонував виїзд з його території греків, вірмен, болгар та інших православних народів. За сприяння Преосвященного Ігнатія виборні жителі з різних селищ Криму 16 червня 1778 р. відправили з Бахчисараю прохання імператриці Катерини ІІ, виявивши бажання й готовність «перейти на вічні часи у підданство Росії і на нове місце проживання».

В серпні 1778 р. почався перевід в Азовську губернію християн (греків і вірмен) Кримського ханства.

У 1778 р. з Криму в Приазов'я О.В. Суворовим було виведено 31098 греків, вірмен, грузин, що осіли на території від Берди до Кальміусу. Греки, що поділялися за мовою на греко-урумів (ромеїв) і греко-татар, заснували в Приазов’ї 23 поселення: Афіни, Візантія, Сартана, Янісоль, Чердакли, Стила, Мангуш, Бугас, Каракуба, Чермалик, Бешево, Ялта, Урзуф та ін. Центром грецьких поселень стало нове місто Маріуполь.

У  травні і листопаді 1779 р. були опубліковані «Даровані грамоти християнам грецького і вірменського закону, що вийшли з Криму в Азовську губернію на поселення». Грекам пропонувалося відвести землі по річках і по узбережжі Азовського моря. Купців, ремісників передбачалося поселити в місцях, зручних для торгівлі. Але греки чинили опір цьому варіанту. Пропоновані землі були не дуже зручні для землеробства, греки просилися далі на південь, де були родючіші землі. Катерина погодилася з проханням греків про виділення їм нових земель.

На перехід із Криму християн було витрачено 75092 рб. , крім того, 100 тис. рб. у вигляді компенсації «за втрату підданих» отримали кримський хан, його брати, беї та мурзи.

Ордером князя Г.О.Потьомкіна від 29 вересня 1779 р. були визначені нові межі земель для поселення греків. Місто для купців і міщан греки повинні були будувати в гирлі р. Кальміус. Але тут вже було намічено до будівництва місто Павловськ на честь сина Катерини. Місце греків влаштовувало: був вихід в Азовське море. Вони хотіли назвати своє місто на честь чудотворної ікони Святої Марії. В гирлі р. Вовчої, де греки відмовилися селитися, намічалося  будівництва місто з назвою на честь невістки Катерини великої княгині Марії. Потьомкін поміняв назви містам. Землі для поселення греків були подекуди вже заселені. Поселенцям, що проживали тут, дозволили залишитися на місці лише зиму 1779 й літо 1780 рр., для збору врожаю. За покинуті споруди вони отримували від держави компенсацію. Вийняток становили млини - вони були греками викуплені.

Греки зіткнулися з великими труднощами. Адміністрація губернії виявилася неготовою до прийому десятків тисяч переселенців. Особливе важке становище спричинли осінні холоди. Багатьох будинків і сіл, в яких повинні були заселитися греки, просто не було. Помічник О.В. Суворова в переселенні греків азовський губернатор О.В. Чертков отримав від Потьомкіна грамоту, в якій було сказано, що в зв'язку з приходом осені та неможливістю для переселенців звести будинки до зими необхідно надати переселенцям квартири в Бахмутському повіті, в містах Тор, Маяки, Райгородок. Не витрачаючи часу, туди мусять перебратися багаті селяни самі, інші на казенних волах. Охочим не заборонялося залишитися. Греків розселяли переважно в Бахмутській провінції по селах і зимівниках, в Бахмуті, а також на землях Самарської паланки. В одну хату селили по 2-3 родини. Багато переселенців розселити не вдалося і люди мешкали на возах, кочуючи з місця на місце. Багато греків померли за зиму 1779-1780 рр.

За повідомленнями О.Суворова, з Криму виїхало 18335 греків, 12383 вірменини, 219 грузин, 161 волох (молдованин). Всього з Криму було виведено 8200 родин. До початку 1780-х рр. у Олександрівському повіті переважало грецьке, в Ростовському - вірменське населення.

Після переходу 1778 р. греки та вірмени звільнялися на десять років від сплати податків державі. По закінченню цього терміну встановлювався розмір податків для різних груп поселенців: купці повинні були платити 1% з рубля, цехові і міщани по 2 рублі з двору; селяни  по 5 копійок з десятини. Кожному встановлювався наділ в 30 десятини. Все їх майно перевозилося за рахунок казни; безмайнові «поселяни» в перший рік користувалися продовольством, насінням на посів і робочою худобою з умовою повернення за це коштів в казну за 10 років; держава будувала будинки; переселенці звільнялися «від військових постоїв» і «дачі у військо рекрутів» (звільнення греків від рекрутської повинності на 100 років, пільга діяла 95 років, була скасована в 1874 р.). У 1779-1780 рр. переселенцям грекам і вірменам видали 612 пар волів, 144 коні, 33 корови, 483 вози, 102 плуги і 1570 чвертей хліба. Для них було побудовано на кошти казни 5294 будинків і комор. Всього на утриманні держави знаходилося 24 501 чол. із загального числа 30 156 переселенців. Основну статтю прибутків грецьких господарств становило тваринництво. На одну грецьку родину в 1820-ті рр. припадало 6 коней, понад 20 голів великої рогатої худоби, біля 50 овець.

 В 1794 р. після переселення греків та вірмен іншим народам було наказано селитися в Бахмутському повіті, як «малолюдному та багатому на плодоносні землі»[30].У с. Гнатівку заселили грузини та волохи, які говорили по-татарськи[31].

Багато селищ в степу отримували назву від найближчих курганів, «могил». Велика Каракуба, або Аргинь -  назву мало сучасне с. Роздольне на р. Кальміус. За даними краєзнавця О. Ковальова, у 1801 р. селище Велика Каракуба розділилося: 120 дворів перейшли на нове місце проживання і заснували селище під назвою Нова Каракуба (нині с. Новоекономічне Красноармійського р-ну Донецької обл.). Про ці події 1778-1780 рр. свідчать назви частин села «аул», «забиток», споруди тих років, викладені каменем-пісковиком колодязі.

У Записках архієпископа Катеринославського Гавриїла Розанова, датованих 1836 р., є відомості про побудову церков у грецькому селищі Каракоба: «В поселення Великої Каракуби Микола і Йоанн з паствою своєю прибули на місце для проживання їм призначене... Ієрей Михайло в 1779 р., прибув до табору цього селища, влаштованого на річці Торець, де ними в Бахмутському повіті населена слобідка Каракоба». У У У Відомостях митрополита Ігнатія від 14 грудня 1783 р. написано: «...село називається Каракоба, має 45 дворів і церкву Успіння з одним священиком».

Зазначимо, що питання про колишню назву с. Новоекономічного та його засновників-греків є дискусійним. На території, що належала в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст. Новоекономічному сільському товариству, за даними земської статистики 1886 р., в середині XVIII ст. був розташований запорізький хутір, який, імовірно, після знищення Запорізької Січі заселявся державними селянами та втікачами з Курської, Орловської, Полтавської губерній. Тому походження назви села краєзнавець О.Ковальов пов’язує  з прізвищем поміщика Каракова, і з тюрським топонімом «Кара хоба», тобто «чорна нора»  (ймовірно, через вихід на поверхню вугільних пластів).

В 1797 г. на поселення в Новороссії знову запрошуються греки, болгари, молдавани й албанці.

У 1817 р. було проведене межування земель греків. Більшість їх осіла в Маріупольському повіті. За офіційною статистикою, в Бахмутському повіті греків було в 1885 р. тільки 8 осіб. Після різанини вірмен в Османській імперії в 1915 р. у Бахмутському повіті виросла вірменська громада (до 100 осіб). 334 греки мешкали в Юзівці на початку 1917 р.

 

Порівняно швидкий приріст в Новоросії вільного населення в 1776-1781 рр. (з 81381 до 113597 осіб чол. ст., або на 39,59%) був обумовлений появою переселенців з Кримського ханства — греків і вірмен.

Греки як землероби, вівчарі в. ХІХ ст. жили в своїх поселеннях Грецького Маріупольського округу, складали більшість населення портових міст Таганрогу та Маріуполя, де займалися торгівлею та різними ремеслами. У Вірменському Нахичеванському окрузі вірмени, близько 20 тис. чол., переважно купці та міщани, жили в Нахичевані та навколишніх поселеннях. Представники цього народу мешкали в Бахмуті.

У 1871 р. грек І.П. Скараманга заклав свердловину, що дала дані про могутній шар солі під Бахмутом. Було побудовано солеваний завод вартістю 300 тис.р. 30 червня 1873 року міський Голова В.А. Ангеліді уклав з І.П. Скарамангою контракт строком на 81 рік, після закінчення терміну контракту завод ставав  власністю Думи і міста. За основу проекту заводу в Бахмуті були взяті проекти заводів в Шененбекі (Прусія) потужністю  800 тисяч пудів солі на рік,  в Нансі (Франція) потужністю до 1,8 млн. пудів. Завод Скараманги мав 3 свердловини до 600 футів, використовували одну. Мав 8 чренів на 2 млн.пудів солі на рік. На початку 1870-х рр. В.А. Ангеліді та І.П. Скараманга ініціювали будівництво залізничної гілки до Бахмуту, залізниця була потрібна для вивозу продукції солеварного заводу. І.П. Скараманга зважився на оформлення концесії на себе «без жодних гарантій і субсидій уряду». 17 травня 1876 р. проект Бахмутської гілки був затверджений. 1 грудня 1878 р. перша залізниця з Бахмуту була відкрита. Від Покровського до Ступок вуздовж залізниці були збудовані за 20 років потужні солянокамяні копальні.

І.П. Скараманга в 1879 р. помер. Завод став власністю його дружини Агіри Єгорівни. В 1881 рр. сіль заводу Скараманги виставлялася на Всеросійській промисловій виставці в Москві. Одержує в 1882 р. срібну медаль. Потім були нагороди в Одесі (1884 р.), в Парижі (1889 р.), Нижньому Новгороді (1896 р.), Харкові (1908 р.), Гран-прі і Золота медаль в Лондоні (1907 р.). А.Є. Скараманга удостоюється нагрудного знака цієї виставки.

Скляний завод Е. Фарке було засновано у 1880 р. Завод виробляв пляшок на 140 тис. рублів. Працювали 160 чоловіків та 18 жінок. В 1909 р. на 3 заводах удови Е. Фарке Катерини Мелітонівни Папазоглу (після смерті чоловіка мешкала за кордоном) - скляному, вогнетривкому та вапняному (вироблялися цегла будівельна, вогнетривка, пляшки зелені та бурштинові) працювало 357 робітнгиків. Прибуток становив 306,5 тис. руб. Фірма мала представництва у Харкові, Симферополі та Ростові.

 В Бахмуті торгівельно-промислові підприємства за гільдійними свідоцтвами мали греки-купці Міганаджиєв Карабет Керопович, Абазієв Саркіс Лусегенович.

 

 

2.3. Євреї

У XVI-XVII ст. в Україні селилися «ашкеназі», європейські євреї, що розмовляли мовою «ідиш».

У Бахмутській фортеці на початку XVIII ст. можна припустити існування тут лавок і шинків, що належали євреям.

У 1727 р. Катерина I видає указ про висилку з Росії всіх євреїв. Імператриця Єлизавета Петрівна в 1743 р. на пропозицію Сенату дозволити торгівлю євреїв в Україні заявила: «від ворогів Христових не бажаю ніякого прибутку».

Катерина II на відвойованому півдні України зберегла торгівельні привілеї для євреїв, ввела «смугу осілості», стягувала з євреїв-міщан і купців підвищені податі. В Указі Катерини II від 26 лютого 1785 р. писалося: «коли єврейського закону люди увійшли вже до стану рівного з іншими, то і належить при всякому випадку дотримувати правила, що усяк по званню і стану своєму мусить користуватися вигодами і правилами без відмінності закону і народу». У 1791 р. розпорядженням імператриці було введено обмеження місцевостей, в яких євреї мали право записуватися у сослівя. На Україні в «смугу осілості» в XVIII-XIX ст. входили Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії. У краБахмутському повіті ця смуга проходила по р. Кальміус по кордону між Катеринославською губ. та Областю Війська Донського. Євреї з початку ХІХ ст. мешкали в усіх містах і містечках Катеринославської губернії.

В середині ХУ111 ст. в Бахмуті мешкало 68 євреїв з родинами.  В «Описі атласу Новоросійської губернії 1799 р.» наводяться статистичні дані про національний склад мешканців Бахмуту. На той час єврейське населення міста складало 9,8% (103 чол.), цей показник був середнім для Новоросії.  На новому місці проживання євреї записувалися в купецький і міщанський стани. З 282 мешканців Бахмуту, приписаних до купецького стану, євреїв було 12%, серед міщан - 13%. У 1800 р. в Бахмутському повіті проживало 127 євреїв.

 У 1804 р. уряд санкціонував виїзд 340000 євреїв з Білорусі. Частина їх утворила біля Бахмуту в 1823-25 рр. 3 землеробських колонії. Нова хвиля єврейського розселення відноситься до 1817 р., коли було створено Товариство Ізраїльських Християн для «навернення євреїв до християнства і до землеробства». Землеробські колонії існували поряд із німецькими, в Олександрівському повіті (господарство їх, втім, було «вкрай поганим, внаслідок незвички до землеробської праці»[32]).

Микола I дозволив розселення євреїв в 15 західних і південних губерніях. Поїздки євреїв з простроченими паспортами і квитками міських дум у внутрішні губернії Росії суворо заборонялися. До 1838 р. відноситься циркуляр цивільного губернатора Катеринослава, де наказувалося «слідкувати за правильним виїздом євреїв до столиць». Існував єврейський рекрутський статут, що визначав порядок служби євреїв у російській армії.

Капітан Генерального штабу В. Павлович так описував євреїв Катеринославської губернії; «Из мещан-евреев многие занимаются ремеслами; им должно отдать справедливость в трудолюбии. По характеру малороссийскаго племени, вялаго и непредприимчиваго, здешние уездные города сделались бы совершенными деревнями, если бы их не оживляли несколько евреи своею постоянною деятельностью».

 У 1857 р. в Бахмутському повіті проживало 1670 євреїв, у 1863 р. їх чисельність у Бахмуті становила  1560 осіб (у 1824 р. усіх мешканців Бахмуту було 4245, у 1863 р. - 10378). У 1864 р. євреї складали 15% населення міста. У 1869 р. в повіті було 2476 євреїв, у 1897 - вже 9469[33].

У 1885 р. в повіті налічувалося 498 єврейських «прийшлих» родин - 2606 осіб. З них дві сім'ї були селянами-землевласниками, всього в повіті євреїв було 2625. Перепис 1897 р. дав  відомості по повіту: з 333 тис. населення євреїв було 10500 (в місті - 3254). Впродовж XIX ст. частка євреїв в населенні м. Бахмута виросла з 12% до 23%.

У 1903 р. міністр Плеве затвердив перелік зі 101 великого поселення (згодом додалися ще 57), де євреям дозволялися зміна місця проживання, придбання нерухомості, оренда. Юзівка, Єнакієво входили до цього переліку. До Бахмутського повіту в цей час прибуває велика кількість євреїв з західних губерній дрібних торговців, ремісників, найманих працівників.

У 1914 р. в Юзівці, селищах при станції, рудниках “Вітка” та “Новосмолянинівський” з 40 тис. мешканців значилися 12 тис. євреїв[34].

 

Одним із поширених занять євреїв у першій пол. XIX ст., поряд із шинкарством, було  візництво. З грудня 1854 р. Державна Рада Росії почала розгляд етапів будівництва поштового тракту з Бахмута до Маріуполя. До 1858 р. на поштовому тракті було побудовано 8 поштових станцій з постійними будовами, на кожній станції було по 5 пар коней. Кошторисом передбачалися виділення на утримання станції 4780 крб. сріблом на рік і до 10 тисяч рублів, що поступали у вигляді земського дорожнього збору з населення. Станції на поштовому тракті були передані в оренду (посесію): Михайлівська і Новомихайлівська - купцеві Фроїму Розенбергу (по 145 руб. з пари коней), Микитівська, Скотоватська й Авдіївська - його братові Соломону Розенбергу (по 180 руб. з пари коней), Карлівська, Чердаклінськая - міщанинові Стемковському. На Бахмутську поштову станцію в 1861 - 1864 рр. кореспонденція доставлялася по лінії Москва - Тифліс «екстра-поштою» по понеділках, середах, п'ятницях та суботах. Прибувала пошта з Харкова, Ростова, Таганрогу, Катеринослава, Маріуполя.

У 1864 р. в Бахмуті було приватних складів-магазинів - 4, лавок кам'яних - 44, лавок дерев'яних - 73. У 1861-1864 рр. в Бахмуті нараховувалося  купців 2-ої гільдії – 1 чол., 3-ій гільдії - 169 з капіталами в 311,6 тис. руб., тоді як у 1824 р. купців було 98. Значну частину купецького стану в місті складали іудеї.

Основна маса єврейського населення в XIX ст. на Україні концентрувалася в містечках- «штетлах». З євреїв 35-40% були крамарями, 30-35 - кустарями, 5-10% - робітниками.

Подушна подать міщан-євреїв в XIX ст. складала 8 руб. на рік, на утримання доріг - 25 копійок, на устрій судноплавства - по 50 коп. з людини, на земські повинности - 18,5 коп. До цього слід додати, що в кінці XIX ст. євреї платили  податки «свічний» і «коробочний».

У 1864 р. хлібників, мірошників і кондитерів у Бахмуті було 13, кравців - 18, шевців 19, черевичників - 5, шапошников - 5, золотих справ майстрів - 2. годинникарів - 3, цирульників - 3. Серед 163 майстрів, 147 підмайстрів, 44 учнів більшу частину складали євреї, що переселилися з Царства Польського, Каменець-Подільської, Віленськой і Київською губерній.

Серед торговців Бахмуту наприкінці XIX ст. євреї складали 36,4%, серед промисловців - 59,1%. Все нерухоме майно Бахмута в 1908 р. було оцінене в 2.069.415 руб. Нерухомість євреїв оцінювалася приблизно в 650 тис. руб.

Серед лавок на Торговій площі 15,6% належало євреям Ліпаревим, Міленковим, Глейзеровим, Гершковичам, де їм належало 53% лавок. Великими магазинами володіли євреї Лейферов, Наймарк (мануфактура і одяг), X. Браверман (кондитерські вироби). Корсунський (меблево-дзеркальний магазин). З єврейських купців одним із найбагатших був Йосип Лейферов. Велику справу мала численна сім'я Абрамовичей. Абрам Якович з 1894 р. володів паровим мдином, що виробляв 7 сортів борошна, мав 34 робітників,  річний оборот 500 тис. руб. Його сини Юрій, Григорій, Ізраїль, Давид, Яків, Ілля, Мойсей були співзасновниками Торгового Дому «спадкоємців А.Я. Абрамовича». Ця фірма мала філію в Лисичанську. Мойсею Абрамовичу належали доломітовий кар'єр біля с. Веролюбівка, алебастровий завод із річним виробництвом на 41 тис. руб.

Багатьма підприємствами володів рід Французових. Абрам Французов орендував гіпсовий кар'єр Діомідова та мав власний гіпсовий кар'єр, з 1898 р. цегляний завод з оборотом 45 тис. руб. і 12 робітниками. Борис Мойсейович володів гіпсовим кар'єром, млином на 100 тис. пудів, з 1889 р. - цегляним заводом з оборотом у 8 тис. руб. і 26 робітниками. Він керував цегляним заводом Григорія Хенкіна, заснованим в 1869 р., з оборотом у 25 тис. руб. і 15 робочими. Міні Французовій крім двох лавок належало два житлових будинки. Перший автомобіль «Роллс Ройс», що з'явився в Бахмуті в 1898 р., належав В.Г. Французову, власнику гасових складів, цегляного, алебастрового та цвяхо-костильного заводів.

Промисловістю (лісопилка, цегляний завод) займалася родина Палантів. Л.Я. Гершковіч, А.М. Крамарев мали гіпсові кар'єри, М. Крамарев мав типо-літографію з книжковою і канцелярською лавками. М. Венгеровський мав невеликий цегляний завод з оборотом у 8 тис. руб. на рік. Братам Рабиновичам належав млин.

Власників завода Джона Юза та робочих обслуговували єврейські ремісники й торговці. В Юза був конфлікт з євреями-торгівельними посередниками. У січні 1881 р. підрядник-єврей подав до суду позов на Юза, якого звинуватив у розкраданні сировини. Бахмутський з'їзд мирових суддів виправдав  Юза.

Під час будівництва залізниць у Донбасі купець Самуїл Соломонович Поляков створив акціонерне товариство по будівництву залізниць, заснував Азово-Донський банк. У травні 1861 р. була побудувана залізниця від Лисичанська до Аксая на Дону. Будівництво коштувало 3,9 млн. рублів. Найбільшою на той час була Курсько-Харківсько-Азовська залізниця. На її лінії було понад 100 заводів, від неї залежав вивіз хліба з Чорнозем’я до південних портів, розвиток вугільної, металургійної та соляної промисловості.

Згідно Статуту Акціонерних товариств 1895 р., завідуючими справами, керівниками нерухомим майном не могли бути особи іудейського віросповідання. Проте в 1914-1916 рр. до складу Правління вогнетривкого заводу М.О. Ковалевського (Часів Яр) входили іудеї А. Звенигородський, М. Майданський. Комерційні інтереси пов’язували М.О. Ковалевського і багатого катеринославського купця та промисловця Мойсея Юдовіча Карпаса. В 1901 р. він мав у Часів Ярі доломітовий кар'єр, штейгером був Мойсей Романович Гуревич. Реклама регулярно роміщувалася в «Довідниках-календарях», «Адресних книжках» Катеринославської губернії в 1898-1915 рр. Карпас торгував вапняком із власних кар'єрів в Гришинській волості, був агентом фірм з реалізації вогнетривів, вугілля, металопродукції. У 1913 - 1916 рр. М.Ю. Карпас був акціонером «Товариства заводу М.О. Ковалевського».

У 1911 р. біля Часів Яра функціонував гіпсовий кар'єр катеринославського купця Б.В. Шапіро.

У «Списку гірничо-промислових підприємств Бахмутського гірничого округу» (1913 р.), в переліку вугільних копалень (усього - 21) значилися: Володимиро-Костянтинівська В. Українського, Леонівська – Л. Ескінда, Лисичанська – І. Левіта, Привольнянська – П.М. Фаєрмана, Рубежансько-Донецька – братів Шлоєвих, Рубежанська – Ш. Ковшонли, Троїцька – Л. Мошкевича, Надеждінська М. Горлецького та Л. Якубовського, копальня Наймана.

Слюсарно-токарна майстерня Арона Вульфовича у Гришиному виробляла продукції на 10 тис. руб., мала паровий казан та 15 робітників.  Обробкою шкіри займався в Юзівці Абрам Давидович, було оброблено шкір на 14 тис. руб., працювало 6 робітників. Його дружина виробляла мило.

Щоб максимально здешевити виробництво, власники парових машин для будівництва млинів використовували свої двори. Паровий млин бахмутського купця I гільдії Соломона Йосиповича Трахтерова згадується у Відомості про фабрики й заводи Катеринославськой губернії за 1890 р., паровий млин належав і Гінзбургу. За п'ять років С. Трахтеров клопотав перед урядом про створення «Бахмутського Товариства мукомельної справи».

У Відомості про фабрично-заводські промислові заклади за 1896 р. є відомості про паровий млин Торгового дому А.Я. Абрамовича. При цьому млині існувало невелике за обсягом виробництво макаронів, що складало 4,5%. В середині 1890-х рр. Абрамовичи здали млин в оренду харківському міщанину чеху Францу Ширбі.

Переробкою соняшника займалися кілька єврейських підприємств. Михайло Брейдін виробляв олії на 15 тис.рублів, мав 4 робітники. Михайло Вульфович у Гришиному виробляв олію на 16 тис.рублів, мав 3 робітники.

У 1910 р. відбувається зміна власників мукомельних заводів. З документів зникають прізвища Трахтерова, Гинсбурга. Абрамовичів. Серед даних за 1913 р. є відомості про завод Б. Рабиновича (з річним виробництвом 630 тис. пудів борошна), Товариства «Френкель і Єланчик» (120 тис. пудів), X. Макарова (140 тис. пудів). А. Французова (120 тис. пудів).

У 1900 р. Колдинському належав «Завод фруктових і ягідних вод», Добрейцер - «Завод газованих і фруктових вод», Сталь - «Завод зельтерської і фруктової вод». Прянико-цукеркової продукції випускав у 1890-ті рр. заклад Фейси Сангурської на 10 тис. рублів, заклад Давида Дегліна - на 10 тисяч рублів.

У 1895 р. в Бахмуті й повіті було 3 пиво-медоваренних заводи із загальним виробництвом 72 тис. пудів пива. З 1869 по 1880 рр. існував пивоварний завод купця Адельмана з річним доходом 3450 руб. У 1880 р. він був викуплений А.Я. Абрамовичем. Завод випускав пиво столове, пльзеньське, чорне. Для виробництва продукції ячмінь доставлявся залізницею з Дубно, Любліна, Варшави, Нюрнберга на суму 2 тис. руб. на рік. Виробництвом завідував майстер-чех Франц Ширба, що закінчив Школу пивоварів в Трітте в Австрії. Пиво та мед продавалися аптекам дрібним оптом, уроздріб у лавки Бахмута. велика частина продукції вивозилася залізницею.

Наприкінці 1880-х рр. був заснований пиво-медоваренный завод Соломона Трахтерова. Виробництвом завідував Альберт Францович Ебір - чех, дипломований пивовар з Праги. До 1914 р. загальне виробництво пива на заводі Трахтерова складало 180 тис. пудів.

Будівництво в останній чверті XIX ст. складів з гасом було викликане переходом на використання гасових ліхтарів у містах та на підприємствах. Перша згадка в звітах Міської Думи про створення паливно-мастильного складу на території Бахмуту відноситься до 1888 р., коли на підставі ухвали Міської Думи від 11 серпня купцеві Мойсеєві Кауфману віддали міську землю вигону під пристрій підвалу для складу гасу. Пізніше під склад гасу виділили землю купцеві Когану. В 1908 р. на території Бахмута знаходилися гасові склади Михайла Брейліна, Коплана, Каменецкого і Брукмана, Хаїма Бравермана і Реввеки Каменецької. За міською межею гасовий склад що належав В.Р. Французову. В 1908 р. створено товариство «Мазут» з оцінною вартістю 6 тис. руб.

Першу друкарню в Бахмуті відкрив в 1872 р. міщанин Рафаїл Гріліхес. У 1882 р. працювали три людини, дохід складав 2,5 тис. руб. на рік. Друкарня М. Крамарева була заснована в другій половині 1890-х рр. На початку ХХ ст. виникли друкарні Р.В. Піпко, І.X. Новікова, І.Л. Дерковського, Новицького, товариства «П. Вальдштейн і син».

Агентами страхових товариств (1-го і 2-го Російських страхових, Страхового товариства Петрограду, Північного товариства «Саламандра», «Росія») були, як правило, євреї.

Товариства допомоги бідним євреям з 1880-х рр. існували в Бахмуті, Єнакієвому, Юзівці, Костантинівці. Абрам Єланчик, купець І-ої гільдії, очолював «Дрібноторгівельне, ремісниче і кустарне позиково-ощадне товариство».

25 вересня 1911 р. Опікунство повіту дитячих притулків провело лотерею «Алегрі» і зібрало 3518 руб. З 473 учасників більше 130 були євреї - промисловці, купці.

До установ державного казначейства євреї - чиновники не допускалися. Проте вони грали значну роль у банківських капіталах.

У 1910-1915 рр. в Бахмуті аптеки належали Д.Н. Межеровському, А.Я. Зільберману, М. Розенбергу, В.Г. Гальперіну; в Бахмутському повіті - Нахману Косачевському в Лисичанську, Борису Вейсбергу, Елю Жиліну в Єнакієвому, Фейзі Житомирській у Гришиному, Хаїму Зельману в Горлівці, Залману Каплуну в Дружківці, Ханіну Макарову, Пінкусу Гольдштейну, Гиршу Левітану в Юзівці. Тільки одна аптека належала не єврею. З 16 сільських аптек 14 належали євреям. Наприкінці 1902 р. в Бахмуті організували нелегальний союз службовців-фармацевтів. В основному завдання союзу зводилися до поліпшення умов праці і матеріального становища працівників аптек. У 1905 р. було організовано перший виступ аптечних працівників за свої права. Після поразки революції 1905 р. умови аптечної праці в Бахмуті погіршилися, в аптеках торгували алкогольними напоями.

Отже, поселення в краї євреїв найбільш інтенсивно відбувалося впродовж  ХІХ ст. - на поч. ХХ ст. Вони складали значний відсоток населення. Євреї-підприємці, промисловці, ремісники відіграли велику роль у становленні економічного життя Бахмутського повіту.

 

2.4. Німці, австрійці, голландці

Окремі представники німецького етносу грали в житті краю помітну роль починаючи з середини XVIII ст. Так, у 1744 р., за запитом коменданта полковника Спешнєва, до Бахмуту для опису солеварень прибули камер-радник Юнкер (1702-1746) та інженер-майор Мазовський. Випускник Лейпцігського університету, «професор поезії», друг фельдмаршала Мініха Юнкер приїхав до Росії в 1731 р., з 30 червня 1737 по 1746 р. він був Директором бахмутських і торських соляних заводів. Майже 2 роки Юнкер і Ломоносов вивчали соляну справу в Германії, за дорученням Юнкера Ломоносов склав «Нижайшу доповідь щодо соляних справ у Бахмуті й Торі».

Під час російсько-турецької війни 1736-39 рр. у Бахмуті перебували маршали І. Мініх і П. де Лассі. Штаб останнього був у Бахмуті. Петро Петрович де Лассі був ірландцем, народився в 1678 р., служив у французькій армії, воював у Германії, на стороні австрійців воював з турками. В 1700 р. під Нарвою командував полком Я. Брюса. 20 травня 1736 р. взяв Азов, був поранений, нагороджений Анною Іоанівною орденом Андрія Первозваного. Де Лассі організував оборону по Донцю, Міусу та Кальміусу. В 1740 р. Сенат присвоїв йому титул графа. З його ім’ям пов’язані заходи по впорядкуванню солеваріння в Бахмуті, рубки лісів по ордерах.

Генерал-майор Іоган Романус  ревізував донського отамана С.Єфемова, внаслідок чого той опинився у 1764 р. у вязниці. У 1768-69 рр. Романус очолював гарнізон Бахмуту. Намісниками Новоросійського краю були: у 1765-67 рр. – генерал-поручик фон Брандт; у 1800-03 рр. – генерал-майор Міхельсон, у 1804-05 рр. – генерал інфантерії Розенберг.

Мінеролог Гаскойне був першим директором Луганського ливарного заводу з 1794 р. та займався відновленням солеваріння у Бахмуті. Відновленням цих заводів у 1806-1809 рр. займався Яків Християнович Нілус.

Масове переселення німців до Новоросії почалося після того, як у 1788 р. Катерина ІІ  їх запросила до Російської імперії. Ідея ця належала графу О.П. Румянцеву, який під час Семирічної війни 1756-63 рр. звернув увагу на високий рівень господарства німецьких селян.

Перша хвиля переселення меннонітів (протестантів – послідовників секти Симоніса Меннона, голландця, що відкололася від анабаптистів  у середині XVI ст.)  до Російської імперії відбулася з району  м. Данциг. У 1789 р. вони заснували відомий район Хортиця. Група переселенців-меннонітів осіла на р. Конці та поблизу Катеринослава.

У 1803 р. разом з новоприбулими колоністами з Данцигу та Ельбингена нові німці поселилися біля р. Молочної – в так званому Молочанському, або Гальбштатському краї виникли найбільші німецькі поселення. Звідти за 30 років менноніти переселяються в межі Маріупольського повіту.

У 1790-96 рр. в Маріупольський меннонітський округ переселилося ще 117 родин, кожній виділялося 65 десятин землі. Німці звільнялися від податків, рекрутської служби, мали право будувати фабрики, заводи, вільно займатися торгівлею. Окрім меннонитів, було більше 900  лютеран і католиків, також були «гутеріти», «сепаратисти» та ін.

За указом Олександра І в 1804 р. в Германії південній та південно-західній знову почався набір охочих до переселення за майновим цензом. В трьох південних губерніях в 1820-ті рр. з’являються німці-католики та протестанти (переважно лютерани). В Приазов’ї виникають «Маріупольські колонії», заселені вихідцями з Баварії (лютерани), Східної Прусії (католики), баденськими та дармштатськими колоністами. П’ять колоній були заселені з Чернігівської губернії, де колонії існували ще з 1767 р.

У 1822 р. центром 24 німецьких колоній у Приазов’ї став Остгайм (нині м. Тельманове). Пізніше німецькі колонії з’явилися в сусідніх повітах, в т. ч. і в Бахмутському.

Наглядачами колоній у Катеринославській губернії в 1844 р. були колезькій секретар Карл Карлович Біллер, штаб-ротмістр Карл Іванович Штемпель[35].

У другій пол. ХІХ ст. відбулося наступне розселення німецьких колоністів на землях війська Донського та Бахмутського повіту.

У 1874 р. Олександр ІІ підписав Маніфест, у якому йшлося про введення військової повинності на засадах обов’язкової та особистої служби всіх громадян. Це спричинило від’їзд частини колоністів, різке несприйняття з боку меннонітів, яким вчення забороняє тримати в руках зброю. Для меннонітів військова служба була замінена альтернативною- залучали до земляних робіт, висадки дерев, тощо.

У 1875 р. був прийнятий «Устав про колонії іноземців у Російській імперії», в якому були деталізовані права та обов’язки колоністів, визначені критерії належності до колоністів.

У Бахмутському повіті німцями-меннонітами були засновані колонії: Беззаботівка, Катеринівка №1 (1889 р.), Романівка №2 (1890 р.), Леонідівка №3 (1889 р.), Олексіївка (1890 р.), Миколаївка №5 (1884 р.), Гнатівка №6 (1889 р.), Олександрополь (1888 р.), Кондратіївка (1892 р.), Ніколайфельд (1889 р.), Мариєнорт (1885 р.) Міхаельсгейм (1885 р.), Нордгейм (1885 р.), Ебенталь (1888 р.), Олександрдорф (1888 р.).

Лютерани заснували Липове (1889 р.), Біркенфельд (1889 р.), Нойбах (1892 р.), Високе Поле, Христинівку (1891 р.), Рейнталь, Баронівку (1889 р.), Катариненфельд (1886 р.), Кляйн-Лібенталь, Хеленівку, Ново-Дмитрівку, Курдюмівку, Германсталь (1889 р.).

Колоніями німців-католиків були: Деконська (1889 р.), Єлізаветівка, Губенфельд. В с. Олександро-Шультиному мешкали німецькі родини. У 1884 р. німці-колоністи з Маріупольського повіту придбали в поміщиків Олександро-Шультинської волості 11595 дес. землі та заснували колонію Феттера. Німці часто не утворювали окремих колоній, оселялися в окремій частині села (Берестова Артемівського району, де навіть був німецький колгосп до 1940 р.).

Дев’ять меннонітських колоній були утворені у верхів’ях р. Кривий Торець. Їх центром стала меннонітська колонія Нью-Йорк (сучасне смт. Новгородське). Вона була заснована в 1889 р. біля важливої залізничної лінії Ясинувата-Харків.

В 1885 р. в повіті числилося 313 німців, до перепису 1897 р. їх кількість збільшилася в 4,5 рази. За пеписом у Бахмутському повіті мешкало 12646 німців, що складало 3,8% населення ( від 332478). 11802  були записані як протестанти, 4178 – як католики. Під час реформи П. Столипіна у 1913 р. Земство направило на поселення з Бахмутського повіту на нові місця в Акмолинський район багато німецьких родин.

Перед початком І Світової війни у повіті збільшилася кількість голландців. В Юзівці в 1917 р. мешкали 70 німців, 50 австрійців.

Німці-колоністи, що прибували на поселення, особливо менноніти, відрізнялися зразковим господарством.  Чистота, порядок у поселеннях і будинках, відмінні сади, зразково оброблені поля складали «різку протилежність з господарством решти станів у губернії»[36]. Менноніти майже не знали неврожаїв і в голодні роки постачали хліб навколишнім поміщикам і селянам. На початку свого господарювання у Новоросії колоністи використовували привезені з собою традиційні німецькі плуги, що виявилися непридатними для обробки українських чорноземів. Був сконструйований т. зв. “колоністський плуг”, що являв собою модернізований український[37].

 

 

У німців-колоністів було потужно розвинене конярство, вдосконалене ковальське ремесло. Колоністи займалися переважно товарним городництвом, вівчарством, розведенням фруктових і тутових дерев, різними ремеслами. Славилися німецькі ресорні брички, фургони.

Серед промислів у німців-колоністів переважало шовківництво і тютюнництво. Рівень організації господарств був високим порівняно з місцевим. Колоністи, отримуючи високі врожаї, формували запаси зерна, тому посухи не надто впливали на їх господарство. У неврожайні роки були випадки допомоги німців місцевим селянам. Так звані «житла пруського типу», де житлові й господарські приміщення були розміщені під одним дахом, поселенці будували з цегли власного виробництва. Майже в кожній колонії існували невеличкі пивоварні.

Промисловці Бахмуту виписали з Європи в 1875 р. чавунні труби і насоси для міського водогону, а уряд дозволив все увезти до Росії безмитно. Дума оцінила діяльність Е.Фапрке та Мартенса.

У 1876 р.  Дума в нагороду передала йому 20 десятин землі біля залізничного вокзалу лінії Попасна-Краматорськ для будівництва скляного, вогнетривкого, цегляно-черепичного і алебастрового заводів. Фарке запросив молодого інженера В.В. Штерцера. Вдова Фарке цілком довіряла Штерцеру, вийшла заміж за купця грека Попазоглу і виїхала за кордон, купець ІІ-ї гільдії Штерцер став повноправним господарем фірми Фарке. В кінці XIX ст. В.В. Штерцер будує в Краматорську завод вогнетривких виробів, цементу й алебастру, яким керував син Штерцера Франц. Вікентій Войтехович вкладає свої гроші в акції та бере участь у будівництві Деконського вогнетривкого заводу. Біля с. Трипілля В.В. Штерцеру належав кар'єр з видобування доломіту, кар'єр він відкрив біля с. Кодемо, мав гіпсовий кар'єр на землі Миколаївського сільського Товариства (1911 р.). В 1910 р. В.В. Штерцер стає співзасновником Товариства «Доломіт» біля станції Яма разом із селянином с. Родіонівка Жученком. В 1911 р. В.В. Штерцер будує в Часів Ярі кераміко-черепичний завод. Його компаньоном був К.А. Вістінгаузен (Гришине).

 Однією з перших в Донбасі була побудована прекрасно оснащена на ті часи електростанція в 1913 р., обладнана дизелями і генераторами німецького виробництва. ЇЇ обслуговували інженери з Німеччини і Бельгії. Ще в 1904 р. Дума доручила міському Голові В.І. Першину «поклопотатися про найшвидше освітлення міста електрикою». У зв'язку з браком міських коштів міністерство фінансів дозволило заснувати іноземну концесію, в 1909-12 рр. будівництвом займався Торговий Дім «Н. Феттер і Е. Гинкель в Москві».

Фірма «Сіменс і Гальке» побудувала телефонну мережу повіту у 1899-1901 рр.

У 1881 р. Н.Г. Нібур у німецькій колонії Нью-Йорк (нині сел. Новгородське біля Дзержинська) заснував Чавуноливарний та механічний завод. Директором був Г.Я. Нібур, завідуючим комерційною частиною К.М. Абкін. Завод мав паровий казан 350 к.с., виробляв  рядкові сівалки, жатки, буккери, кінні молотарки, кукурудзяні молотарки на 450 тис. рублів. Працювало 350 робітників. У 1910 р. в Катеринославі було вручено Похвальний лист Я.Г. Нібуру від Полтавського Товаристра на 13-рядну сівалку «Слава», велику срібну медаль Виставкового комітету «за якість лобогрійки-жнейки».

У 1910 р.  Харківське Товариство сільсьских  господарів присудило Я. Діку Малу срібну медаль за корів-сименталів. Полтавське Товариство сільських господарів присудило Малу срібну медаль К.А. Вістінгаузену  за сівообороти, досконалу обробку землі та різноманітні культури.

 У 1883 р. до розробки покладів ртуті в районі Микитівки долучилося Акціонерне Товариство «Ртутна справа А. Ауербаха і К°». Того ж року в Бахмуті інженер Карл Васильович Квельмс заснував чавуноливарний завод з паровим казаном. Зайнято було 20 робітників, вироблялися кришки водогінних колодязів, художні грати та ін. на 18 тис. руб.

П.П. Дік і П.Г. Унгерн у колонії Нью-Йорк відкрили банківську контору, в лютому 1912 р. перетворили її в банківський дім «П.Г. Унгерн і П.П. Дік» з основним капіталом у 100 тис. руб.

Наприкінці 1880-х рр. керівником Брянцевської соляної копальні був барон Клод фон Юргенс, гірничий інженер.

Яскравою особистістю серед промисловців Бахмутського повіту був Вікентій Войтехович Штерцер (народився в 1846 р. в Австро-Угорщині). 

У 1911 р. біля Віролюбовки Р. Мінц володів кар'єром кварцевого піску. Кварц і пісок видобував біля Бахмуту Бергман В.Л.

Завод австрійця Франца Роста, що був «приписаний» до с. Івано-Хрещеньського в трьох верстах від Часів Яру, в 1902 р. виробляв вогнетривкої цегли на 50 тисяч руб. на рік.

Давид Феттер, чиї землі знаходилися в заснованій ним в 1884 р. німецькій колонії в 2-3 верстах від Часів Яру на північний схід, в 1897 р. заснував завод, що випускав будівельну цеглу, марсельську черепицю та іншу продукцію. У Феттерів з 1898 р. був паровий млин на 2-х казанах, з 12 робітниками, вироблялося 250 тис. пудів борошна на суму 120 тис. рублів в рік, працювало 12 робітників та 2 парові казани.

У 1911 р. Є.М. Фрейфельд заснував паровий млин у Часів Ярі, мав шкірообробний завод.

Брати Зіманс мали паровий млин у с. Миколаївці.

У 1902 р. паровий млин німців братів Петерсів у Нью-Йорку виробляв ржаного борошна на 35 тис. рублів, мав 4 робітники. Паровий млин Генріха Герцена виробляв борошно на 75 тис. рублів при 7 робітниках. П.П. Дік виробляв борошна на 70 тис. рублів, мав 7 робітників. Пауль Унгер виробляв борошно різних сортів на 75 тис. рублів, мав 8 робітників. Корнелій Упрау виробляв борошно на 75 тис. рублів, мав 6 робітників.

Паровий млин (на 2 казани)  Карла Берндта у с. Ясинівці виробляв борошна на 30 тис. рублів, працювало 5 робітників. Млин Михайла Геккера виробляв у с. Андріївці житнього борошна на 25 тис.рублів, працювало 4 робітники. Давид Геккер у Гришиному виробляв борошна різних сортів на 70 тис.рублів, працювало 20 робочих. Герцен Генріх мав млин у с. Олександро-Шультино, де виробляв борошна на 75 тис.рублів при 8 робітниках. Гільдебранд Олена мала млин у c. Верхньо-Лисичанську, де вироблялося борошна на 10 тис. рублів, були зайняті 2 робітники. Яків Левен із сином Данилом виробляв у с. Кіндратіївці борошно на 20 тис. рублів, мав 6 робітників. В цьому ж селі Генріх Еккер виробляв просте борошно на 70 тис. рублів , мав 4 працівники. Яків Нейфельд у с. Миколаївці мав млин з 2 казанами, виробляв борошно різних сортів на 225 тис.рублів, мав 8 робітників. Торговий Дім Зіменс і Генріх мали у с. Михайлівці млин, де виробляли борошно на 100 тис. рублів, мали  6 робітників. Мала Золота медаль Катеринославського губернського земства була вручена у 1910 р. Товариству Г.А. Нібура (колонія Нью-Йорк) «за високе виробництво середніх сортів борошна».

Олена Гільдебрандт у с. Верхньо-Лисичанськ виробляла олії на 12 тис. руб., мала 3 робітники. Яків Унгер у Нью-Йорку виробляв олії на 10 тис. рублів, мав 3 робітники. Фрізен Пітер у Голіцинівській волості виробляв олії на 7 тис. рублів, мав 2 робітники. Ковбасні вироби в Юзівці виробляв Владислав Фрізен на 40 тис. рублів, мав 12 робітників.

Склад землеробських знарядь Н.П. Гушнера пропонував сільськогосподарську техніку - від грабель до американських косарок «Дірінг» і запчастин до них. Конкурентом була фірма «І.І. Найговзен і Я.С. Фрідман». Товариство «Ремпель і Курц» машини для виробництва черепиці, тротуарних плит. Г.Г. Агуф володів магазином годинників в Бахмуті.

Відбувалося проникнення німецьких капіталів у металургійні та гірничо-промислові компанії. В 1913-1915 рр. на землі Миколаївського сільського Товариства і дворянки Феніної виникло підприємство барона Е.Е. Бергенгейма «Товариство по виробництву вогнетривкої цегли, гончарних виробів».

Добробут колоністів визначався приватним підприємництвом, торгівлею, великим землеволодінням. Серед прізвищ найбільших землевласників Бахмутського повіту зустрічаються німецькі: генерал-лейтенанта Ф. Штофеля, полковника А.І. Нордберга, генерал-лейтенанта Н.Н. Гельмгольца, ротмістра барона А.А. Фітінгофа, барона Г.В. Штейнгеля, Клейст фон Лесса, К.В. Фохта. Німцями, як громадами колоністів, так і окремими багатими людьми проводилася купівля великих маєтків. Так, Клейст фон Лесс мав біля с. Званівка 714 дес., барон Штейнгель біля х. Ільїнівки - 216 дес. Заможний селянин німець К.В. Фохт (х. Лозовий) мав 282 дес. землі, 27 голів рогатої худоби. Земельні ресурси повіту складали в 1914 р. більше 828 тис. десятин. Дворянські землі становили до 95 тис. дес., селяни володіли 520 тис. десятин, купці - 17,9 тис., німці-колоністи - 12 тис. дес.

У Бахмутському повіті у останній чверті ХІХ ст. оселилися голландці – гірничо-промисловці, інженери. Керуючим Деконською соляною копальнею, заснованою в 1880 р., був голандець Фальксмак.

Засноване 1884 р. і допущене до діяльності в Росії 1888 р. голландське «Анонімне товариство для розробки кам'яної солі в Росії» мало основний капітал 600 000 гульденів. Правління Товариства, до якого входили Л.Я. Ван дер Стенговен, В.Г. Ван Браам, Г.Л. Бізефельд, Я.Р. Де-Конінг, знаходилося в м. Дордрехт (Голландія). Підприємство мало право на оренду нових земельних ділянок, будівництво залізниці, що з'єднувало шахту із ближчою станцією терміном до 1 січня 1945 р. у Бахмуті. Товариству належала соляна копальня «Петро Великий», де працювали 170 робітників, в 1907 р. було видобуто 4845063 пудів солі вартістю за 1 пуд 6 коп. Керуючим копальнею, відповідальним агентом у Росії був Б.В. Пардекопер, зав. технічною частиною - І.І. Шерер, зав. комерційною частиною – Ван ден Майзенберг. Видобуток солі за період з часу заснування шахти «Петро Великий» у 1888 р. до 1913 р. зріс від 1.590 тис. пудів до 6.511 тис. пудів. Поблизу станції Ступки існувала своя голандська колонія- будинки, школа, кладовище, рейкова «кінка» до Бахмуту.

Іноземні Товариства не обмежувались видобуванням кам'яної солі, вони використовували її як сировину для виробництва соди, соляної кислоти, сульфату (для виготовлення скла).

Як висновок, німецьке населення у значній кількості з'являється в Бахмутському повіті в другій половині ХІХ ст., що було пов'язано переважно з розселенням великих родин, пошуком ними вільних місць для заснування колоній. Німці зіграли особливо велику роль у вдосконаленні сільського господарства краю. Австрійці та голландці наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. приймали участь у розвитку промисловості краю.

 

2.5. Англійці

В 1841-42 рр. в Бахмутському повіті з метою докладного опису соляних джерел працювала експедиція англійця Мурчисона. Два англійських інженера в маєтку І.П. Погорелова в Олександро-Шультинській волості в 1880-ті рр. вели розвідку солі за 5100 руб.

Англійці в Бахмутському повіті з’явилися в значній кількості наприкінці ХІХ ст. в зв’язку з будівництвом у 1869-71 рр. найбільшого в Бахмутському повіті металургійного заводу Джона Хьюза (Юза).  В 1885 р. англійців у повіті значилося 223 чол.

Дж. Юз у 1860-ті рр. був директором Мілвольського заводу в Великій Британії. В квітні 1869 р. він уклав з Російським урядом «Договір на утворення Новоросійського Товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва з капіталом у 3.000 тис. фунтів стерлінгів (3 млн. рублів) і Товариства залізничної гілки від Харківсько-азовської лінії». Влітку 1869 р. Юз оселився на хуторі поміщиці Смолянінової. Була побудована кузня, де виготовляли інструмент для будівництва. В квітні 1869 р. Юз домігся у Комітеті міністрів будівництва Костянтинівської дороги вартістю 5,3 млн.рублів, 68 верст. Замість 6 років її збудували за 3- Костянтинівка-Ясинувата-Оленівка.

Основними акціонерами Новоросійського Товариства виступили 8 осіб. Директорами-розпорядниками були призначені Джон Юз і Джон Гуч із жалуванням в 1000 фунтів стерлінгів. Товариство взяло в управління 2 шахти, що знаходилися на землі  поміщика Лівена. Для своїх підприємств Товариство спочатку орендувало у місцевих поміщиків землі, які в 1889 р. придбало у власність. Англійці мали 18 тис. десятини землі і були найбільшими землевласниками у Бахмутському повіті. Разом з Юзом з Англії прибули близько 100 англійських фахівців. Промисловець платив їм по 80 руб. на місяць. Після першої ж зими в розпорядженні Юза з цих людей залишилося лише троє. З 451 людини, зайнятої у підприємця в червні 1871 р., “переважна більшість були росіяни, що походили із Смоленської, Тульської і Курської губерній, - значилося в звіті комісії Зеленцева, Летуновського і Ройлякова. - Місцеве населення не схильне брати участь у фабричній праці”. Підприємство до 1890 р. повернуло всі позики, виготовлення сталі з 1883 по 1914 р. зросло з 1,1 млн. до 14,3 млн. пудів. Джон Юз після смерті залишив чотирьом синам спадщину в 1 млн. рублів золотом.

Судячи з великої кількості биків, племінних жеребців, симентальських корів, продуктів сільського господарства (вироблялося борошна на 100 тис. руб.), представлених на Катеринославській виставці 1910 р. та відзначених золотими та срібними медалями, Юзівський металургійний завод мав потужне підсобне виробництво.

 

 

2.6. Французи, італійці, бельгійці.

Окремі представники французького етносу були на поч. ХІХ ст. намісниками Новоросії: в 1805-15 рр. - генерал-лейтенант герцог (Дюк) де Рішельє; у 1815-22 рр. - генерал від інфантерії граф Ланжерон.

Французькі прізвища у цей час зустрічаються в історії Бахмуту: так, після пожежі 1815 р. архітектору Гесте доручають скласти новий генеральний план міста.

У 1885 р. в Бахмутському повіті мешкали 16 французів, 13 італійців, 4 бельгійці. Напередодні І Світової війни кількість бельгійців у повіті збільшилася.

У 1892 р. в Дружківці було засноване Донецьке Товариство залізоробного та сталеплавильного виробництва з загальним капіталом 4,5 млн. рублів. Правління знаходилося у Парижі на Рю де Астор. Головою Правління був Е. Пастер, заступником Бонар, членами - К. Аст’є, Г.Шанов, Є. Берд’є, К Мциховський. Директором заводу був А.Ю. Іллеро, технічним - Е.К. Ліндер, комерційним - Утвіллер.

У 1897 р. Бельгійське анонімне Товариство заснувало біля Дружківки Сталеливарний та механічний завод. Керуючим був Є.Є. Кап’є- Дюпре, директором-розпорядником - Ф.О. Ф’єве. Статутний капітал становив 1 115 тис. рублів. Завод мав паровий казан та генератор потіжністю 400 к.с. Працювало 450 робітників.

У 1910 - 1911 рр. В.О. Плещєєв продав свій вогнетривкий завод  у Часів Ярі Анонімному Товариству «Кринична на Дінці», яке  виникло за ініціативою підданих Бельгії і Франції. 19 травня 1897 р. в Російську місію в Бельгії звернулися член Палати представників інженер Жюль Даллеман, промисловець Еміль Декамп, інженери Верб Крафт, Олів'є П‘єтт, Жорж Даллеман про утворення Правління Анонімного Товариства «Кринична» (в місті Селіє). 19 січня 1898 р. Департамент торгівлі та мануфактури Міністерства фінансів розглянув Статут, документи на купівлю 55 десятин землі біля сіл Кринка-Пантелеймонівка Бахмутського повіту й Маячки-Шабельковка Ізюмського повіту. Товариство мало капітал в 1,2 мільйони франків. Товариство створювалося на 30 років. Міністр фінансів граф Ю.С. Вітте дозволив діяльність Анонімного Товариства.  Керуючим став Віктор Олександрович Френе. У 1909 р. Товариство «Кринична» мало: основного капіталу 450 тис. руб., двигун паровий в 160 кінських сил, 120 робітників, виготовлялися вогнетривка цегла для доменних і коксових печей, вагранок, цемент вогнетривкий на суму 412 тис. руб. на рік. Новим керівником заводу був призначений бельгієць Жорж Фірнемон, що володів 31 акцією на суму 15,5 тисячі франків. 26 червня 1912 р. на екстреній нараді акціонерів Анонімного Товариства ухвалюється рішення у зв'язку з поглиненням заводу Плещєєва про збільшення статутного капіталу до 2,5 міліонів франків, про випуск 2600 нових акцій по 500 франків. Найбільші пакети акцій придбали по підписці Еміль Декамп з Брюселю (540 акцій на 270 тисяч франків), інженер Олів'є П’єтт з Брюселю (200 акцій на 100 тисяч франків), член Палати представників Жюль Даллеман з Льєжу (125 акцій на 62,5 тисячі франків). В 1914 р. АТ «Кринична» мало  оборотного капіталу 450 тис. руб., 120 робітників, сталий перелік продукції і річний об'єм реалізації  275 тис. руб.

Бельгійці інженери Боссе і Геннефельд збудували в Юзівці Чавуноливарний і механічний завод, що виробляв для копалень парові машини та казани, лебідки, насоси, загальною вартістю продукції на 350 тис. руб. на рік. Керуючим був Й.К. Швайгут, працювало 210 робітників. Завод мав електрику.

У 1883 р. Паризька Облікова контора допомогла своєму директору Сен-Полю де Сенсей заснувати в Парижі «Товариство для розробки кам'яної солі та вугілля в південній Росії», що приступило до діяльності в Бахмутському повіті в 1884 р. Основний капітал складав 20 млн. франків. До складу підприємства входило дві соляні копальні: Харламівська і Брянцівська, на яких у кінці XIX ст. працювали 700 робітників,видобулося 13 041 689 пудів кам'яної солі, вартістю за 1 пуд 3-7 коп. Директором-розпорядником і відповідальним агентом у Росії був гірничий інженер С.С. Манціарлі де-Деллінесті.

У 1890 р. бельгійська «Сос'єте Сольвей е компані» заснувала свою філію - Товариство для виробництва соди в Росії «Любімов, Сольве і К°» і відкрила содовий завод у районі м. Лисичанська.

Французьке товариство «Уніон» володіло металургійним заводом у Макіївці. Машинобудівним заводом у Горловці керував бельгійський інженер Губерт Дебош. Завод виробляв механізми та казани на 1 млн.рублів, мав 8 парових казанів, електрику, 585 робітників. Євген Євгенович Олів’є мав у колонії Нью-Йорк виробництво ливарних детелей машин на 50 тис. руб., паровий казан, працювало 60 робітників.

На соляній копальні «Нова Величка» в 1884 р. проходку стволів вели італійці підривним методом, було зайнято 15 техніків та робітників.

Таким чином, поява в краї французів, бельгійців, італійців пов'язана із проникненням у промисловість іноземного капіталу та потребою в іноземних фахівцях - інженерах, техніках, робітниках.

 

2.7. Представники інших національних та релігійних груп

Наприкінці XVII ст. в краї з’являються нечисельні представники калмиків. Як окремий етнос вони сформувалися в результаті приходу на поч. XVII ст. на Нижню Волгу частини монгольських племен, де вони прийняли російське підданство. Основу традиційного господарства калмиків складало кочове скотарство, житлами були юрти монгольського типу. Калмики доходили до Бахмуту і подовгу тут затримувалися, очевидно, добуваючи сіль для худоби. В 1734 р. сотник Ізюмського полку Василь Капніст розгромив орду калмицького хана Дондук-Омби.

З 1667 р. в складі Російської держави існувало відносно автономне Калмицьке ханство. Воно було ліквідоване в 1771 р., частина калмиків пішла на історичну батьківщину. У 1783 р. кількасот калмиків були запрошені в Новоросію Г. Потьомкіним на службу в легкій кавалерії. Серед звільнених наприкінці XVIII ст. в Катеринославському намісництві від сплати податей окрім відставних військовослужбовців, церковнослужителів, були 459 калмиків[38].

Під час І Світової війни, внаслідок мобілізації, скоротилася чисельність робочих на підприємствах, зокрема, у вугільній промисловості – на 33%. На копальнях та заводах почали використовувати мобілізованих на працю в тилу вихідців з Середньої Азії. В 1916 р. вийшов указ про залучення «інородців» до роботи на гірничих підприємствах. Тоді до Макіївки прибули 600 киргизів та калмиків.

 

Цигани (роми) з давніх часів кочували по Бесарабії, Криму, Румунії, Балканах. Вони були відомі на Запоріжжі, де переважно займалися ковальським ремеслом, торгівлею кіньми, коновальством, різьбленням по дереву, ювелірною справою, а також у якості артистів, фокусників ходили з дресированими ведмедями, собаками. В 1770 р. 456 циган під час російсько-турецької війни з м. Бендери у Молдавії були переведені до Новоросійської губ., де їм було запропоновано поселитися або продовжувати кочувати, платячи податок по 1 руб. з шатра, що й обрала більшість. За відомостями Катеринославської намісницької управи, 255 циган-чоловіків і не менше жінок «волочилися з одного місця до іншого й складали більше язву, ніж прибуток новоросійського населення»[39].

У 1782 р. на території Бахмутського та Таганрозького повітів Катеринославської губернії мешкало 572 цигани (0, 28% від загальної кількості населення).

У 1784 р. їх налічувалося в трьох Новоросійських губерніях до 8000 чол., вони кочували, зупиняючись на краю поселень та живучи там у шатрах[40]. Пізніше деякі групи циган осідали, в містах або селах будуючи хати на околицях, зазвичай на одній вулиці, там, де раніше стояли їхні шатра. Щодо циган (їх у Бахмутському повіті в 1885 р. нараховувалося, як і греків, тільки 8 чол.), об’єктивну інформацію, очевидно, важко було отримати через небажання кочових ромів спілкуватися з представниками офіційної влади, постійне переміщення циганських груп по півдню України. Існування біля Слов’янська циганського цвинтаря в ХІХ ст. свідчить про те, що в краю жили осілі представники цього народу. В Ізюмі цигани стало жили з другої половини XVIII ст.[41]

Український вчений-індолог професор О. Баранников,  визнаний в Індії святим, у 1920-ті рр. досліджував діалекти циганської мови, виокремив та здійснив порівняльно-мовний аналіз ізюмсько-слов’янських її діалектів[42].

У XVIII ст. все циганське населення розподілялося на полки, підпорядковувалося отаманам. Законодавство Російської імперії не виокремлювало циган серед інших підданих, намагалося зробити з них селян, зараховувало до рядового козацтва.

Займалися цигани й промислами, які вимагали довгого перебування на одному місці. Традиційно вони виготовляли саман, потім розвозили його по хатах та продавали.

Серед традиційних занятть циган також значилося «щиткове ремесло» - виготовлення щіток для побілки; виточування з дерева різноманітного домашнього приладдя – веретен, посуду тощо; видовбування ночв.

Традиційний циганський кочовий табір являв собою об’єднання кількох родин – не обов’язково родичів. Головним був «барон» – (від циганського «баро» - великий. Діяв циганський звичаєвий суд – «кріс».

У ХІХ ст. в південних губерніях Росії (Харківській, Катеринославській), на землях Війська Донського в документах згадувалися 5 класів циган: ковалі (неосідлі); торговці кіньми (переважно конокради); ті, що виступали в якості артистів з прирученими тваринами (найчастіше ведмедями); так звані «шатерники», що їздили по ярмарках; та «плащеваті». Останні згадувалися як «найбільш брудні», займалися ворожінням, жебрацтвом тощо.

 

У Бахмутському повіті селилися в 1750-60 рр. розкольники, що були «пробачені» урядом. Перша хвиля їх переселення відбулася в 1760-63 рр., зі Стародубщини до околиць Єлисаветграду, друга - у 1772-73 рр. з Польщі та Молдавії за сприяння графа Румянцева (2370 осіб), третя - у 1785-86 рр. за сприяння князя Потьомкіна, четверта - після 1803 р., за Скальковським, «вже найбільш заскнілих бузувірів молокан і духоборів», пилипонів та ін. В 1778 р. в Бахмутській провінції існували розкольницькі слободи Біла та Ольховатка.

Старобрядці, що переселилися в Бахмутський повіт у другій пол. XVIII ст. та принесли високу культуру землеробства, за словами А. Скальковського, «за кожний крок у степу повинні були вести тяжку та криваву боротьбу з ногайцями, а частіше із запорожцями…»[43]

 

У 1913-1915 рр. десятки тисяч ассірійців, рятуючись від геноциду молодотурків, втікали з території Західної Вірменії. Біженці, представники «князівств» Альбакнаї та Барварнаї прибули в Російську імперію через Крим, а «князівства» Талнаї - через Грузію до Катеринодара, потім до Маріуполя. Частина їх осіла в Юзівці та селищах Бахмутського повіту, де ассірійці займалися переважно чоботарським ремеслом, оскільки для цього не потрібні були ні приміщення та устаткування, ані знання мови.

 

У різний час у Бахмутському повіті уряд селив військовополонених татар і турків. На початку ХХ ст. для праці на соляних та вугільних копальнях прибували татари з Тамбовської губернії, гірничопромисловці охоче брали їх на роботу, зважаючи на дисциплінованість, негативне ставлення татар до «зеленого змія». Велика татарська діаспора існувала на Риковських рудниках.

 

У 1885 р. в повіті мешкали представники фіннів (6 осіб), естів (12), угорців (10), грузинів (2), осетинів (1), чорногорців (5), шведів (4), турків (16), 43 людини були визначені як «різні»[44].

Напередодні Першої Світової війни в Бахмутському повіті збільшилося число фіннів, шведів.

Про строкатий національний склад населення повіту свідчать дані про мешканців Юзівки в 1917 р. Серед інших були зафіксовані: 334 татар, 297 литовців, 130 донських козаків, 101 англієць, 96 циган, 86 латишів, 41 перс, 39 чехів, 31 грузин, 23 болгари, 19 іспанців, по 13 чоловік італійців і французів, 12 китайців, по 6 швейцарців і курдів, 5 турок, 4 словенів, 2 чуваші, 2 караїми, по одному чеченцеві і словакові.

 

Отже, впродовж XVIII ст. в краї з'являлися кочові калмики, наприкінці XVIII ст. сюди прийшли та частково осіли групи циган. Релігійні групи розкольників-старообрядців та сектантів оселилися тут у другій пол. ХІХ ст., займалися сільським господарством. Робітниками на гірничовидобувні підприємства приходили найматися, осідаючи в краї в значній кількості поволзькі татари. Під час Першої світової війни в повіті з'являються ассірійці. Серед населення Бахмутського повіту наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. також зустрічаються нечисельні групи представників багатьох інших народів, переважно торговців, ремісників, найманих працівників.

 

Розділ 3. Традиції та соціально-культурна взаємодія етнічних груп краю

 

3.1. Традиційний побут етнічних груп

Капітан Генерального штабу Росії В.Павлович у 1862 р. залишив цікаві етнографічні спостереження по Катеринославській губернії у середині Х1Х ст. «Так как поселяне составляют вообще низший класс народонаселения или простонародье, большею частию не имеющее никакого образования, то в них, по племенам, резко заметно различие в образе жизни, нравах, обычаях, понятиях, религиозных верованиях и проч… Казенные, удельные и помещичьи крестьяне состоят из малороссиян и великороссиян. Первые так преобладают числительностию, что вторых в губернии незаметно; они вообще слились, сроднились и приняли обычаи чисто малороссийские. Как исключение, в этом отношении, представляются раскольники секты безпоповщины, которые, впрочем, по малочисленности, не могли и не могут иметь влияния на массу народонаселения. Все, что нам случалось слышать о характере, нравах и обычаях малороссиян, называемых хохлами, мы находим вполне применимым к народонаселению Екатеринославской губернии. Та же вялость, лень, безпечность, то же упрямство в характере, те же странные, иногда смешные и даже нелепые обычаи, то же пристрастие к напиткам и тяжбам существует и здесь между малороссами, как в Подольской и Полтавской губерниях. Хорошия черты также не изгладились; Малороссияне довольно смирны, покорны, некорыстолюбивы, и ум их, хотя не быстр и изоротлив, но положителен и проницателен.

Здешнее простонародье живет, хотя небогато, однакож в довольстве. Здешний бедный крестьянин мог назваться зажиточным в западных губерниях и во многих из Великороссийских. Жилища их отличаются редкой опрятностью, они каждую неделю выбеливаются и вычищаются. Курных изб вовсе нет; окна в домах довольно большия, и это придает им вид городских построек. Пища  питательна, хорошо приготовляется и состоит не менее, как из двух блюд и во многих местах – с пшеничным хлебом. Одежда крестьян в западной части губернии более подходит к малороссийской, а в восточной – к одежде великорусских крестьян. В будни здешнее простонародье одевается довольно неопрятно, в кафтаны из грубаго сераго сукна собственнаго изделия, называемаго крестьянским; но по праздникам в казенных селениях мужчины одеваются по образу горожан, в кафтанах из полутонкаго сукна, а женщины носят ситцевыя и суконныя платья».
                   

В 1904 і 1905 рр. в Катеринославській губернії за підтримки Д.І. Яворницького працювала етнографічна експедиція В.О. Бабенка. За її спостереженнями, у Бахмутському повіті з головних нацменшин на той час зберегли свій традиційний побут переважно росіяни, євреї, греки, волохи, молдавани, частково поляки.

Було відмічено багато загального: з часом відмінності стиралися, це стосувалося і занять, і побуту. Так, представники різних народностей, за прикладом німців-колоністів, замінювали свої традиційні сільськогосподарські дерев'яні знаряддя фабричними залізними, дерев'яні вози - бричками німецького типу; застосовувалися прийоми колоністів при обробці землі, нерідко будувалися за німецьким зразком житла й інші споруди. Одяг селян також піддавався зміні, ставав більш уніфікованим, «міським».

Було відмічено, що населення губернії, через “кращі економічні умови, більше піддалося культурному впливу”, ніж у сусідніх Полтавській та Харківській, де “цивілізація мало ще торкнулася народного середовища”[45].

 

Разом із тим побут селян повіту тоді ще не позбувся багатьох традиційних рис.

У Бахмутському повіті існували традиційні типи українських поселень; зустрічалися надрічкові, але переважали степові, розташовані по балках, іноді на зовсім рівних місцях. Такі поселення мали порівняно больш правильний план. Посередині знаходився майдан - вигін-базар, де знаходилися головні будівлі  церква, волосне або сільське правління  - «волость», збірня, розправа, та ін. Від цього майдану в різні сторони расходилися криві вулиці, що з'єднувалися вуличками. Далі за село тягнулися проїзжі шляхи.

Українські тип поселень, як відзначали етнографи, були найбільш невпорядкований, чому сприяло, на їх думку, бажання українця розташовувати свою садибу та житло на власний смак.

Крім українських, у краї існували селища німецького (колонії) та грецького типів.

Німецькі колонії являли собою зразок правильних вулиць, провулків і площ. У колонії була головна вулиця і другорядні, двори, садиби та споруди підводилися під один загальний тип. Головні вулиці були забруковані, освітлені ліхтарями.

Грецькі поселення мали теж правильний план, існувала головна вулиця, від неї йшли другорядні, по прямому напрямку. Споруди виходили на вулицю, мали загальний «грецький» тип.

Селища представників інших народів великими особливостями планування не відрізнялися.

Окрім звичайних поселень, існувала маса промислових містечок, влаштованих за ірегулярним планом з паралельними і пересічними під прямим кутом вулицями. Особливі багато таких містечок було в Бахмутському та Слов’яносербському повітах при копальнях і заводах. Цікаво, що план забудови Бахмуту затверджував Микола Перший за ірегулярним зразком, що зберіглося сьогодні в центральній частині міста у вигляді прямокутних кварталів.

У повітах Катеринославської губ. селянські садиби влаштовувалися наступним чином: двір та садиба мали форму прямокутника, коротка сторона якого (причілок) була звернена до вулиці, а довгі межували з сусідніми подвір'ями.. Посередині вуличної сторони знаходилися одностворчаті ворота, що складалися з двох стоячих брусів зі вбитими поперек вузькими дошками. З правої сторони воріт влаштовувався  перелаз через тин.

При вході у двір справа знаходилася хата. Між тином та передньою стороною хати іноді був полісадник. Біля його на вулиці міг бути колодязь із воротом, або журавлем.

Іноді вся передня ділянка перед хатою та частина двору, зверенена до вулиці, відгороджувалися ще одним тином, а звідти вели до двору вже другі ворота і другий перелаз.

Окрім хати, на подвір'ї розташовувалися інші будівлі: проти вулиці - сараї,  проти хати - конюшні, ближче до городу — повітки з загородами. Тут же іноді знаходився саж для свиней. На город вели вже окремі ворота, де були тік и на ньому клуня.

Мешканцями повіту нерідко запозичувався німецький тип подвір’я. Поряд із хатиною ближче до городу були стайня, комора і сараї, часто під одним дахом. На городі ставилася клуня, іноді по-старовинному клуня пристроювалася до перших споруд, теж під загальним дахом. Колодязь був біля воріт, що вели на город.

Грецькі подвір’я, крім житлових хатин, мали окремі літні кухні «халупки», сараї і загорожі. Колодязі влаштовувалися на вулиці.

У інших представників нацменшин тип подвір’я запозичувався в найближчих пануючих народностей: волохи мали подвір’я, схожі з українськими або німецькими, дивлячись хто з них мешкав ближче. Але село Луганське відрізнялося, наприклад, навіть двоповеховими будинками (як у Сербії), стіни клалися з пісковику, як і тин, клуні.

Будувалися хати різних розмірів, мазанки були тільки в українців (частіше у кріпаків- Самійлівка, Яковлівка, Майорське, Хрещенське, Кліщіївка)), колишнє козацьке населення у Покровському та Кодемі будували прямокутні рублені (зрубові) та обмазані глиною будинки з входом посередині, з великою прізьбою та піддашками.

У представників інших народностей переважали саманові, глинобитні будинки.

Зустрічалися кам'яні будинки з пісковику, без цементу й глини, лише після побудови вони закладалися та обмазувалися глиною. Особливо багато таких будинків зустрічалося в Бахмутському повіті. Волохи та молдавани, як і українці, розписували віконниці рослинним, тваринним і геометричним орнаментом. Дахи хатин робилися переважно з соломи, очерету, з кінця ХІХ ст. в ужиток входила, за  німецьким прикладом, черепиця. Про побудову цегляних заводів у селах (вартістю 5000 р. кожний) було прийнято рішення Бахмутської повітової управи.

Німецький будинок мав сіни з одним або двома виходами, чисту кімнату, в іншому боці - кухню, іноді в цих приміщеннях віділялися спальня та їдальня. З кухні часто робився хід у стайню. Грецька хатина розділялася на сіни, чисту кімнату і житлову.

Інтер’єр волоської хати не дуже відрізнявся від українського варіанту, на жердинах біля печі вішалися різноколірні бавовняні рядна напоказ як прикраси. Волохи прикрашали стіни рушниками, греки згортали їх удвічі, так щоб видно були обидва кінці, і прикріплювали їх в ряд під стелею по стінах гвіздками. Червоні великі рушники вішали просто на іконах і картинах. Як у волохів, так і в греків було прийнято прикрашати житла  килимами. Росіяни не особливо прикрашали свої житла: рушники з нехитрим орнаментом з фабричного полотна обшивалися бахромою, кумачем, «прошвою», мереживом. У волохів і греків були домотканні рушники з візерунками, набагато грубішими за українські. У грецькій хаті однією з характерних особливостей була особливого роду колиска, не підвісна, так звана «кримська», - у вигляді ліжечка з приробленими знизу до ніжок напівкруглими полозами для похитування на місці. У євреїв, німців і греків навіть в селах обстановка була «міська»: столи, стільці, ліжка, скрині, шафи та ін.

Українські селяни носили одяг власного виготовлення. Місцевий український костюм був ближче до нижньонаддніпрянського варіанту, ніж до слобожанського (кожух, грубобавовняна свитка, сорочки та полотняні штани). До жіночого одягу входили вишита сорочка, юбка, керсетка, плахта, очіпок. З жіночих прикрас поширеними були коралі, намиста з дукачами. Коли у 1922 р. у селі Луганському реквізівали церковні цінності, то з віруючих було зібрано багато дукачів.

Німці, греки та представники інших нацменшин повіту носили костюми звичайного крою, з фабричних матерій. Довше за всіх особливості національного одягу зберігали в повіті волохи  і росіяни, в основному жінки. З прикрас російські жінки носили на шиї скляні і янтарні намиста «гранати», гречанки й волошки надягали перламутрові та черепахові намиста з такими ж хрестами, що привозилися з Єрусалиму, браслети і пояси кавказького срібла.

Обрядово-пісенна українська культура зберегалася  упродовж ХІХ ст., відмінністю від інших українських земель була майже повна відсутність на Катеринославщині мандрівних музик — кобзарів, бандуристів. Вони зрідка заходили сюди, переважно з Харківської та Полтавської губерній. Цікаві дослідження фольклору у Бахмутському повіті провів у 70 рр. Х1Х ст. полтавський лікар О.І. Гаврилов, про що писала «Київська старовина» у 1889 р.

У волохів, росіян, євреїв, німців існувала виразна специфіка обрядів (весіль, народин, хрестин тощо). З кінця ХІХ ст. сільська народна музика, пісні, танці, за свідченням етнографів, почала поступатися міському фольклору.

Таким чином, упродовж XVIII - першої половини ХІХ ст. в краї існувала певна полікультурність, внаслідок існування в етнічних груп виразних національних особливостей побуту, господарства тощо. В той же час саме у сфері сільського господарства відбувалися інтенсивні процеси уніфікації. Процеси асиміляції в напрямку “обрусіння”, санкціоновані та всіляко підтримувані російським урядом, посилилися у другій половині ХІХ та особливо на початку ХХ ст.

 

3.2. Етнічні аспекти місцевого самоврядування,

освіти, медицини, культури

Наявність у краї значних громад нацменшин обумовлювала специфіку становлення та розвитку місцевого самоврядування, освітніх, медичних, культурних установ. В 1860 р. в Бахмуті було 12409 мешканців, серед них купців – 744, міщан – 3384, ремісників – 562.

За статистичними даними Бахмутського земства, зібраними та опублікованими у 1886 р. В.С. Пругавіним, постійних мешканців у повіті, крім купців, міщан та різночинців, що жили в м. Бахмуті, було: 33638 родин, 185976 жителів: 95516 ч. ст., 90460 ж. ст. Селян було 164344, солдат - 11834, козаків - 89, міщан - 6479, купців - 168, дворян - 917, “іноземнопідданих” – 660 . На той час в повіті мешкало 158 родин духівництва, 699 осіб. «Прийшлого люду», який перебував у селах, приватних маєтках, на копальнях та ін., було 7091 родин, 19809 осіб.

За національністю населення повіту (без м. Бахмуту) у  1886 р. розподілялося наступним чином: «росіян» (тобто українців та росіян) було 31791 родина, 176178 (94, 7% всього населення повіту); поляків – 293 родини, 1390 ; литвинів – 38 родин, 227; молдаван і волохів – 829 родин, 4869; німців – 81 родина, 313; угорців – 2 родини, 10 ; євреїв – 498 родин, 2625 крім 2 родин, 12 чол., що числилися як «прийшлі»); турків – 2 родини, 16; циган – 1 родина, 8; фіннів – 1 родина, 6; естів – 3 родини, 12 ; грузин – 1 родина, 2 ; осетин – 1 ; чорногорців – 2 родини, 5; греків – 2 родини, 8; румун – 1 родина, 3; шведи – 2 родини, 4 ; французи – 8 родин, 16 ; бельгійці – 1 родина, 4; італійці – 4 родини, 13; англійці – 64 родини, 223. 13 родин, 43  були визначені як «різні».

 

У Бахмутському повіті, за переписом 1897 р., мешкали 332478 чол.:  305000 «росіян», 10500 євреїв (у місті - 3254), 240 вірмен (у місті - 45) та ін. На той час за станами у повіті мешкало: селян-чоловіків - 124 тис. чол. (в місті - 3500), міщан - 30400 (в місті - 9500),  спадкових дворян - 1620 (у місті - 282), дворян «по службі» - 1052 (в місті - 250), духовних осіб - 800 (в місті - 35), купців - 890 (в місті - 381).

Німецькі колонії жили за принципом самоврядування, загальні збори обирали сільський приказ у складі старшини. Головний писар, приказ стежили за порядком у колонії та сплатою податків. Найвища влада належала загальному сходу колоністів.

Євреї, чисельність котрих збільшилася в південно-західній частині Російської імперії післяля введення  «смуги осілості», внаслідо чого велика кількість українських містечок отримали статус «штетла», утворювали свої територіальні громади - «кегіли». Органи самоврядування цих громад мало назву «кагал».

 

З 1757 р. циганським отаманам (баронам) надавалося право суду над циганами. У 1763 р. останнім отаманом циган-переселенців був призначений В. Міненко. 30 вересня 1765 р. була проведена реформа адміністративного управління циган, повинні були зазначатися місця їхнього постійного проживання, вони мусили жити «з праведного рукоділля», мати паспорти.

 

Селянська реформа 1861 р. обумовила необхідность реформування міського самоврядування, в тому числі урівняння прав різних соціальних станів. 16 червня 1870 р. Міське Положення було затверджене Олександром ІІ. Коло міських виборців, розподілених на 3 розряди, визначалося податковим цензом. Органами міського самоврядування були Дума, Управа та Голова. Гласні обиралися в Думу на 4 роки, їх число в містах  коливалося від 30 до 70.

У 1892 р. було затверджене нове Міське Положення, яке замінило податковий ценз майновим, окрім фізичних осіб активне виборче право стало належати установам (благодійним, вченим, учбовим, урядовим). Кількість гласних зменшилася.

У виборах у Бахмутську Думу приймали участь міщани, купці, інтелігенція. В 1866-1867 рр. в міську Думу було обрано 27 гласних, серед них було 3 євреї. В 1899 р. в Бахмутській Думі було 26 гласних (24 християнина і 2 іудея).

Серед визначних діячів місцевого самоврядування зустрічалися прізвища  іноземних переселенців. Так, предводитель дворян Бахмутського повіту О.В. Депрерадович під тиском місцевих підприємців просив Губернське земство у 1881 р. дозволити будівництво в повіті цукрових заводів, при цьому пропонував не стягувати акциз протягом 5 років, а потім тільки 50%. Губернське земство дало згоду.

Серед гласних Бахмутського земства в 1899 р. прізвища німця К.А. Вістінгаузена (с. Добропілля). У 1910 р. у Катеринославі на Південно-російська виставці К.А. Вістінгаузен був у числі представників Бахмутського повіту.

Першим Головою міської Думи Бахмуту в 1866 р. став грек Василь Ангелієвич Ангеліді. В засіданнях Катеринославського губернського земського зібрання на 45 черговий 1910 р. сесії від Бахмутського повіту брав участь С.О. Ауербах.

 В 1864-1865 рр. для найактивніших діячів Реформи Олександр II заснував срібний хрест «За введення в дію Положень 1861 року». По Бахмутському повіту серед тих, хто отримали цю нагороду, був німець барон Адам Олександрович Фітінгоф, який був Предводителем повітового дворянства.

Спадковим почесним громадянином, що приймав активну участь у суспільному житті, був бахмутчанин Максимаджиян Мартин Сергійович, як і його брат Микола Сергійович – власник торгівельно-промислового підприємства. Вдова Абазієва Грамсина Авадура згадується серед виборців гласних  Думи   1905 по 1909 рр.

Згідно «Списку землевласників різних станів Бахмутського повіту, що мали право брати участь у ІІ земському виборчому з’їзді», з восьми з половиною сотень виборців було більше 200 німців-колоністів. Серед них наділи понад 100 дес. мали 36 колоністів, більшість мала переважно від 30 до 60 дес.

В цьому  списку були євреї: Варкентін Арон Аронович, Вінс Ісаак Данилович, Верховський Йосип Афанасійович, Гудзовські Ілля Осипович та Юхим Ілліч, Левін Давид Іванович, Обрезан Йосип Мойсейович[46].

З 367 осіб, що в м. Бахмуті й повіті мали право за майновим цензом брати участь у виборах до ІІ Державної Думи (1906 р.), були 40 представників нацменшин: 17 німців, 15 євреїв, 3 татар, 2 греки, англієць, чех.

Розвиток освіти в Бахмутському повіті  мав свої особливості з огляду на етнічний склад населення. Значну роль  грали представники нацменшин краю.

Так, 1 вересня 1808 р. в Бахмуті Предводителем повітового дворянства, командиром гвардійського полку сербом  І.Р. Депрерадовичем було відкрите двокласне повітове народне училище. 6 травня 1856 р. опікун Одеського учбового округу направив міністру освіти клопотання про відкриття в Бахмуті дружиною титулярного радника німкенею Леонтіною Реннер приватного жіночого пансіону за програмою училища.

В пореформений період у регіоні масово відкриваються церковно-приходські, земські школи і школи при підприємствах (зокрема, при Юзівському металургійному заводі), які давали початкову освіту.

 

У 1846 р. «Новоросійський календар» відзначав наявність у Бахмуті повітового училища, приватного пансіону та 11 єврейських хедерів. На 1859 р. в Бахмуті було єврейське казенне училище 1-го розряду, 5 хедерів, де викладали меламеди (законовчителі) 1-го ступеня. У 1889 р. купець І-ої гільдії Мирон Заславський став ініціатором заснування Бахмутського суспільного єврейського училища, витративши значні кошти на його утримання: 1893 р. було зведено новий будинок училища. Серед опікунів училища: удова купця Сангурського Хайма, купець Яків Абрамович, купчиха Марія Остроухова. в Єврейське училище приймали хлопчиків (всього було 35 учнів). Плата за навчання складала від 5 до 7 руб. на рік. Учень проходив повний курс «залежно від здібностей» за 3-4, іноді за 5 років. Училище мали 3 відділення: два - з російською мовою викладання, одне - з єврейською. Учбові плани включали вивчення тих же предметів, що й у міських та церковно-приходських училищах. Інколи учні суміщали навчання в єврейському училищі та в гімназії. У 1895 р. на утримання Єврейського училища було витрачено 1260 руб. від Товариства допомоги бідним євреям і 500 рублів — від зібраного міською Думою податку з євреїв. У Бахмутському повіті на межі ХІХ-ХХ ст. було до 37 приватних єврейських шкіл – хедерів, які утримували меламеди-вчителі. На початку XX ст. в Бахмуті працювали одноклассні приватні школи Талмуд-Тора для хлопчиків, Товариство допомоги бідним євреям для дівчаток. Вчителями були чоловіки. У 1913 р. в Бахмуті існували єврейські одноклассні школи, чотирикласне чоловіче училище, жіноча школа з ремісничим відділенням, Товариства допомоги бідним євреям.

У Бахмутському духовному училищі, заснованому в 1841 р., грецьку та церковнослов’янську мову, вітчизняну історію викладав на поч. ХХ ст. колезький радник грек Іван Анастасієвич Германіді.

У повіті розвивалася мережа Вищих початкових училищ: вони були в Бахмуті, Юзівці, Єнакієвому, Яковлівці, планувалося  відкриття у  Дмітрієвці, Попасній, Авдієвці, Гришиному, Дебальцевому. В них навчалися  діти представників нацменшин.

В Бахмутському і Маріупольському повіті в 1861 р. налічувалося 47 світських шкіл, у 1897 – 205.

В 1900 р. в повіті діяли 35 німецьких шкіл, 28 грецьких, 7 єврейських. Німецькі школи діяли в с. Берестове (вчитель Генріх Дільман, з 1893 р., отримував 450 руб. на рік), с. Катеринівці (Герхард Левін, з 1893 р., 530 руб), с. Кіндратіївці (Пітер Янцен), Леонидівці (Абрагам Герц), у Нью-Йорку (Іоган Ніккель).

Середня освіта в повіті надавалася гімназіями, Реальними училищами Бахмуту і Юзівки, професійними училищами (ремісниче училище Бахмуту, Ямсько-Камянська сільгоспшкола, Юзівське, Харцизьке, Гришинське, Авдіївське залізничні училища).

 

Бахмутське Олександрівське жіноче училище було відкрито у 1880 р. В 1899 р. навчалося 115 дівчаток. Рідною мовою для них була: російська - 71, єврейська - 14, вірменська – 3. Володимирівське чоловіче училище було відкрито  в 1888 р. В 1899 р. в ньому було 128 учнів. В училищі працювала помічником німкеня Олімпіада Вальх. В 1893 р. в Бахмуті було вісім міських училищ, навчалися 420 хлопчиків, 109 дівчаток.

З 81171 селян-чоловіків повіту грамотними були 8,4%, з 79315 селянок грамотними були тільки 280 (0,35%). З 22 тис. дітей навчалося 21 % хлопчиків і 1,7% дівчаток.

У с. Лисичанську на поч. ХХ ст. було 2 молдаванських земських училища.

 Розвиток промисловості, зростання населення, переселення спонукало земські установи до утворення мережі лікувальних закладів у містах і селах. Лікарня була при Юзівському заводі, працювало 6 лікарів, мала 100 ліжок, медична допомога працівникам надавалася безкоштовно. На скляному заводі Фарке-Папазоглу була амбулаторія з аптекою. Фабричним лікарем працював І.Х. Марутаєв, що став з 1910 р. соакціонером заводу. Робітники систематично проходили профілактичні огляди.

Будівництво лікарень на єврейські пожертви було не рідкістю на межі XIX-XX ст. Лікарні призначалися для потреб всього міського населення без ділення за національністю і релігією. В той же час, нерідко благодійники-християни обумовлювали виділення грошей на будівництво лікарень “тільки для християн”. На початку XX ст. в Бахмуті працювало 11-12 лікарів ( серед них німець Бервольф, їудеї Сангурський та Юсевич), у селах повіту 27 лікарів. У повіті 27 стоматологів були євреями.

Анатолій Інгберг завідував повітовою лікарнею в с. Луганському.

У Бахмуті, Юзівці на межі століть починають друкуватися газети, журнали. У 1897 р. в Бахмуті був відкритий Народний Дім, у 1899 р. – «Пушкінська бібліотека», за 10 років – міська бібліотека ім. Гоголя (Серед прізвищ голів бібліотечних комітетів, вчителів, земських діячів, що опікувалися ними – в основному українські, російські: Ковтуненко, Моторний, Ревякін, Шабашев та ін).

У 1900 р. інтелігенція Бахмуту створила Музично-драматичне товариство. Серед його засновників був майбутній відомий український поет М. Чернявський. Ставилися вистави, відбувалися музичні вечори, де виконувалися твори бахмутських композиторів: М. Кушліна, К. Зосіна, Г. Макогона. Перші два були євреями- М. Кушліну належав музичний магазин “Луна”. 8 січня 1903 р. єврейка Адель Мерейнес (як і її сестра Марія - випускниця Віденської консерваторії), відкриває в Бахмуті приватну музичну школу.  В місті на поч. ХХ ст. працювали фотоательє євреїв Бродського, Е. Львова, участника Міжнародної фотовиставки в Брюсселі 1905 р. (нагородженого золотою медаллю), Гріліхеса, М. Іцковіча, Э. Білоцерківського, Н. Мерейнеса, вірменина Мішур’янца.

Інтелігенція Бахмуту намагалася організувати українську культурно-просвітницьку роботу: ставилися вистави українською мовою, читалися твори у Музично-драматичному товаристві. У 1914 р. влада заборонила відкриття філій літературно-освітнього товариства «Просвіта» в Бахмуті та на Воскресенській вугільній копальні.

 

Представники різних етнічних груп, що населяли Бахмутський повіт, здійснили свій внесок у розвиток самоврядування, освіти, медицини, культурного життя краю. В той же час саме українці, основний етнічний компонент, внаслідок не визнавання їх царським урядом окремим народом, лишалися в краї найбільш обмеженими в освіті, своєму культурному розвитку.

 

3.3. Етноконфесійне життя краю.

Основна маса населення краю — як переважаючі в кількісному відношенні українці, так і росіяни, греки, серби, волохи, нащадки переселенців з балкано-дунайського регіону — були православними.

У 1756 р. єпархіальним намісником Катерининської провінції та керуючим духовними справами Слов’яносербії був протоїєрей Михайло Ваній, родом зі Славонії.  І. Хорват прохав Синод підпорядкувати йому нові області, планував поставити «свого» архимандрита Софронія, намагався викликати з Сербії єпископа. Але Синод це заборонив. З 1756 р. Слов’яносербія підпорядковувалася Білгородській єпархії Російської православної церкви.

П. Шабельський у «Записках Одеського Товариства історії та давнини» у 1846 р. писав, що засновник Словяносербії Р. Депрерадович був похований у Преображенській церкві с. Серебрянка, а привезена ним з батьківщини ікона особливо шанувалася молільниками.

Сербами були побудовані: в 1760-ті рр. - Преображенська церква (кам’яна) в с. Серебрянці, в 1767 р. - Свято-Троїцька (кам’яна) в с. Троїцькому. Завдяки клопотам генерал-майорші Марії Іванівни Депрерадович у с. Камишевасі було побудовано в 1781 р. Свято-Георгієвську церкву (дерев’яну). Перша церква в шанці Калиновському в ім’я Усікновіння глави Йоанна Хрестителя (шанець тому називався ще й Івановським) була наметовою. В 1767 р. було побудовано церкву з хмизу. В 1782 р. в с. Калиновському було збудовано дерев’яну церкву.

У 1760 р. в с. Привільному були поселені молдавани й волохи. Священиком у них був Василій Височан. У слободу Землянки для будівництва церкви в 1770-ті рр. був направлений священик Григорій Петров з волохів. Після смерті його замінив Іоан Староврецький, з польських вихідців.

У 1775 р. була створена Словенська і Херсонська єпархія з резиденцією в м. Полтаві, в 1786 р. вона була перейменована на Катеринославську й Херсонесо-Таврійську єпархію. Першим архієпископом єпархії був Євгеній Булгаріс, еллінизований болгарин з о. Корфу. Його наступником у 1779 р. став грек Никифор Феотокіс.

З молдаван був митрополит Гавриїл (Григорій Банулеску-Бадоні), що керував Катеринославською і Херсонською єпархією з травня 1793 р. В подальшому він став митрополитом Молдавським і Бесарабським.

У 1800 р. в Москві вийшла, написана архієпископом Никифором Феотокісом книжка «Відповіді на питання старообрядців Бахмутських та Астраханських».

Прибулі напр.  XVIII – на поч. XIX ст. німці-колоністи належали до різних конфесій: менноніти, лютерани й католики. Побут меннонітів був тісно пов’язаний з їхнім релігійним вченням, що вимогало відмови від воєн і насильства, до покірливості та наполегливої праці. Шлюби дозволялися тільки між представниками конфесії. Менноніти відрізнялися релігійною терпимістю, жили в злагоді з православним оточенням. На відміну від меннонітів, католики й лютерани за одне-два покоління починали забувати рідну мову.

До ісламських суннітських народів належали кримські татари, ногайці.  Згадки про 68 калмиків, народ, що сповідує буддизм «хінаяни» тибетського зразка, у Бахмуті в першій пол. XVIII ст. дозволяють припустити, що тут мали місце здійснення ламаїстичних ритуалів. Олександром Рігельманом згадуються охрещені «чугуївські калмики», що служили в сер. XVIII ст. в гусарських полках.

До 1859 р. в Бахмуті існувала тимчасова синагога, молитовний будинок. Між єврейською общиною міста й урядом з 1859 р. почалося інтенсивне листування про спорудження кам'яної хоральної синагоги по вулиці Малій Харківській. В 1863 р. була побудована хоральна синагога. В  Росії рабинів готували суспільні Єврейські училища у Вільно, Житомирі, Бердичеві. Уряд домігся заміни обрання рабинів, їх стали призначати. Останні вибори рабинів в Росії відбулися в 1903 р. на підставі Інструкції міністра внутрішніх справ Д. Сипягіна. Уповноважені від єврейських молитовних Товариств обов'язково приносили присягу на вірність імперії. В 1911 р. казенним рабином Бахмута був Арон Розенфельд, духовним рабином Йосип Кречмер. До 1913 р. в Катеринославській губернії було понад 30 синагог і молитовних будинків. У Бахмуті на цей час були дві синагоги, також були в Юзівці, Гришино й Лисичанську. В повіті до 1914 р. існувало 6-8 приватних молитовних будинків.

За конфесійною належністю у Бахмутському повіті в 1881-84 рр. православних було 181729 чол. (97,7%), старообрядців - 156, католиків - 848, лютеран та протестантів - 585, іудеїв - 2617, мусульманин - 1. Серед німців переважало євангельсько-лютеранське віросповідання.

За даними перепису 1897 р., в Катеринославській губернії було  православних - 92%, іудеїв - 3,3%, лютеран - 2,3%, католиків - 1,7%, старообрядців - 0,45%, менонітів - 0,2%, зустрічалися штундисти, інші сектанти; серед німців-колоністів переважало лютеранське віросповідання.

Православних церков у губернії було 434, приходів - 398; молитовних будинків - 6, каплиць - 3; монастирів - 3 (1 чоловічий, 2 жіночих), в них було 500 ченців.

Лютеранських кирх було 10, римсько-католицьких костелів – 9 ( в т.ч. у Бахмуті), синагог - 79, караїмських синагог (кенаса) - 1, газзан - 1.

У Бахмутському повіті, за переписом 1897 р., православних 305630 (90,05%)- (Бахмуті – 15674, старообрядців - 638 (в місті - 43), римо-католиків – 4186 (у Бахмуті – 176); вірмен-католиків було 8 (4  в місті), іудеїв – 9548, магометан – 403 (в місті - 11). Протестанти складали  11644, з них меннонітів було 6109 чол. (в місті жили тільки 9), лютеран – 5507 (в місті - 96), англікан – 28 (в Бахмуті - жодного). Було 218 вірмено-григоріан (в Бахмуті мешкали 31), 17 караїмів (в місті - 5). «Інших християнських сповідань» значилося 3 (в місті - 1), в повіті 5  дотримувалися «інших нехристиянських сповідань», при цьому не було буддистів.

У «Новоросійських календарях» в ХІХ ст. друкувалися іудейські, магометанські, вірмено-григоріанські календарі, містилася інформація про релігійні свята різних конфесій, що свідчить про намагання влади продемонструвати толерантне ставлення до представників цих конфесій.

У повіті на межі ХІХ-ХХ ст. з’явилися сектанти-«малопути», яких переслідувала поліція. «Типово південноросійська течія штундизму» також була тут дуже поширеною. У 1911 р. наглядач Бахмутського духовного училища Олексій Баженов був призначений християнськими міссіонером серед штундистів.

 В 1912 р. поліція повідомила. що в селі Луганське діяли «стефановці» – ревнителі благочестя, послідовники монаха Суздальського Спасо-Євфімієвського монастиря Стефанія; ця течія наближалися до сектантства. «Народна газета» Бахмутського земства звертала увагу священиків, що вони подають поганий приклад «стефановцям», коли смалять цигарки чи випивають горілку, вино.По православних приходах, «заражених сектантством», за вказівками місіонерів, їздили так звані «книгоноші», інститут яких був досить поширеним на початку ХХ ст. Книгоноші доставляли на місіонерські курси книги, брошури, допомагали священикам у роз’яснювальній роботі, вступали в диспути з сектантами.

 

На з'їзді меннонітів, що проходив 18-19 травня 1907 р. в с. Миколаївці Бахмутського повіту, було ухвалено рішення про офіційне установлення Чунаївської філії Ріккенауського приходу Бердянського повіту.

Непоодинокими були випадки переходу євреїв, німців, представників інших неправославних народів у православ’я. У Бахмуті міщани-українці женилися на дівчатах-іудейках з бідних сімей після вихрещення. Так, міщанин Митрофан Стефанович Єненко взяв у 1870 р. у дружини іудейку Софію, обвінчався з нею у Благовіщенській церкві.  Вихідець із Східної Прусії промисловець Едмунд Фарке став православним, в його робочому кабінеті знаходилася особливо шанована їм ікона Казанської Божої Матері, робітники заводів Фарке відзначали свято Казанської Богоматері молебнями та хресними ходами. На відкритті цвяхового заводу єврей В.Г. Французов розмістив в одному з головних цехів ікону Миколи Чудотворця[47]. Ім’я та по-батькові француза Олів’є - Євген Євгенович - також вказують на його належність до православної віри. «Катеринославські єпархіальні відомості» сповіщали, що 13.11.1912 р. були охрещені бахмутські міщанки Есфірь Голдіна, Ксенія та Олександра Цареградські[48]. Дочка почесного громадянина Бахмуту Я.І.Сіверського Олена у 1915 р. вінчалася у Троїцькому соборі з викладачем Реального училища французом Шарлєм Фурньє.

Жалування причту Петро-Павлівської церкви в Єнакієвому на поч. ХХ ст. виплачувало Бельгійське товариство. Залізниці утримували православні церкви у Гришино, Лисичанську, Попасній, завод Юза у Юзівці.

У Бахмуті напередодні І Світової війни було 7 храмів і домових православних церков, 2 синагоги і 7 молитовних будинків євреїв, католицький костел (до якого ходили німці, а також поляки та вірмени-католики).

 

Біля 200 ассірійців, що з’явилися в Бахмутському повіті на початку І Світової війни, були християнами - несторіанами та яковитами; поступово, зі смертю своїх священиків, вони переходили у православ’я.

 

При складенні відомостей про кількість  «іновірців» не  уточнювалося, якого саме віросповідання вони дотримувалися. «Іновірці», ймовірно, означали лише мусульман. Таких значилося в 1913 р.: на території приходу Бахмутського Свято-Троїцького собору – 1240 (крім того, 15 баптистів); Бахмутської Миколаївської церкви – 37; церкви сел. Дружківки - Донецької Сантуринівської волості – 243; ст. Гришино – 1500 (та 12  баптистів); ст. Авдіївка – 803; с. Корсунь, Скотоватської вол. – 12; сел. Олександро-Полонського Оленівської вол. – 1107 ч. с., 957 ж. с. (ще значилися 40 чол. розкольників, 23 баптистів); сел. при руднику Вознесенському Старо-Михайлівської вол. – 70 (також було «інославних» - 124, «розкольників австрійського штибу» - 20); сел. при руднику «Вєтка» Григор’євської вол. – 167; сел. при руднику «Лідієвському» - 40; сел. при «Рутченково-Чулковських» рудниках – 500 (також 13 баптистів); ст. Попасна Камишеваської вол. – 591 (також 44 сектанта-євангеліста); с. Калиновка Званівської вол. – 186 (також 11 розкольників); с. Привільного Лисичанської вол. – 10; с. Петровського Сантуринівської вол. – 71. Як видно, на поч. ХХ ст. кількість мусульман у Бахмутському повіті різко збільшилася через притік сюди робочих на підприємства вугільної, металургійної, соляної, інших галузей промисловості. Муллою Бахмутського повіту на початку ХХ ст. був Існам Хотим-Абдул Айдаров. Збереглася  переписка Айдарова з Міністерством внутрішніх справ за 1912 р., щодо «відкриття в його помешканні в Юзівці, без його відома, молитовного будинку»[49].

На території приходу Бахмутської Благовіщенської церкви було іудеїв: 2373 ч.с., 1964 ж.с.; в приході церкви сел. Дмитрієвського Сантуринівської вол. мешкало «євреїв та баптистів - 10000 обох статей»; с. Дружківки – 63 баптиста; с. Іванівки Бахмутської волості – 55 католиків та лютеран; ст. Сантуринівської – 38 баптистів; сел. Яковлевського, Сантуринівської вол. – до 400 лютеран, католиків, іудеїв та розкольників; с. Андріївки однойменної волості – 155 іудеїв; с. Гришиного – 85  сектантів-євангелістів та баптистів; с. Гродівки однойменної волості – 60 баптистів; с. Добропілля – 2 баптисти; с. Мар’їнського Степанівської вол. – 2 лютеранина й 1 католик; с. Ново-Економічного Гродівської вол. – 97 баптистів; с. Селідівки – 55 іудеїв; с. Сонцевки Андріївської вол. – 21 іудей; с. Авдот’їного Григор’євської вол. 10 родин іудеїв, 3 – католиків; с. Авдіївки – 40 штундистів; с. Олександрівки №1 – 5 баптистів; с. Скотоватого однойменної вол. – 36 католиків, 11 штундистів; с. Архангельського Скотоватської вол. – 5 сектантів-іоаннітів; с. Залізного тієї ж вол. –344 меннонітів, 88 іудеїв, 27 штундо-баптистів; с. Ново-Бахмутівки тієї ж вол. - 105 штундо-баптистів; с Старомихайлівки тієї ж вол. – 12 іудеїв, 9 баптистів, 3 «новоізраїльтян та безпоповців»; ст. Юзово – 51 католик; с. Вищого Верхнянської вол. – 6 розкольників-старообрядців; с. Троїцького однойменної вол. – 39 іудеїв, 1 баптист; с. Камишевахи Верхнянської вол. – 3 баптиста; сел. при руднику №8 Желєзнянської вол. – 6 «інославних», 4 баптиста, 4 «старообрядці австрійського штибу»; сел. Горлівки– 582 іудея, 285 католиків, 72 магометанина, 31 лютеранин, 17 баптистів; с. Зайцево-Микитівки тієї ж вол. – 3 родини іудеїв; ст. Дебальцеве – 294 євангеліста, 3 «пашковця»; с. Іллінки Оленівської вол. – 37 сектантів «ново-ізраїльтян»; с. Луганського – 75 католиків, 28 євреїв; сел. при Ртутному руднику Зайцево-Камишеваської вол. - 180 магометан, 56 армяно-григоріан, 15 католиків, 3 іудея, 2 старообрядця; ст. Микитівка Зайцево-Микитівської вол. - 680 іудеїв; сел. Єнакієвого тієї ж вол. - 2910 магометан, католиків та лютеран (православних було 2373 ), 13 баптистів та «новоізраїльтян»; сел. при Щербинівській копальні Железнянської вол. - 295 магометан, 144 іудея, 107 католиків, 39 армяно-григоріан, 16 старообрядців, 14 лютеран, 2 баптиста[50].

У містечку Юзівці Григоріївської вол., поряд із більш як 12000 православних, мешкали 15150 іудеїв, 1549 католиків, 1165 лютеран, 1020 магометан, 415 армяно- григоріан, 350 англікан. Через строкатий національний склад населення краю, його належність до різних релігійних груп часом непрості стосунки складалися між представниками певних етнокультурних спільнот,  конфесій.

 

3.4. Міжетнічні та міжконфесійні відносини в краї.

До поч. XVIII ст. основою взаємин запорожців та донців була спільна боротьба з турецько-татарською, польською та московською експансією. Потім на ці взаємини почали впливати посилення влади Російської імперії та соціально-економічна трансформація всередині козацтва. Так, щодо політико-правового аспекту цього питання дослідники відмічають, що імперія змогла перетворити донське козацтво на свого послідовного прибічника, а запорізьке козацтво з огляду на специфіку його розвитку не піддалося такому реформуванню.

Петро І Указом від 31 квітня 1702 р. наказав «Бахмутских жителей: Русских людей ведать торскому приказному человеку, а Черкас (казаков) Полковнику Изюмского Полку Шидловскому»[51].

У 1703 р. поручик Язиков докладав, що в Бахмуті «людей з росіян – торських, маяцьких і інших різних міст 36», «черкас Ізюмського полку» 112, донських козаків 2, що «зайшли для варива солі». Пізніше між «черкасами» та донськими козаками були численні конфлікти через видобування солі, угіддя. 11 жовтня 1706 р. донці скаржилися на «малоросіян» Петру І.

Під час повстання Кіндрата Булавіна 1707-08 рр. запорожці підтримали донських козаків.

Пізніше донські козаки скаржилися російському урядові на відвідування запорожцями турецьких володінь, що, на їхню думку, могло призвести до ускладнень відносин з Османською імперією.

Регулюванням міжкозацьких взаємин займалися Правлячий Сенат і Військова колегія, серед представників місцевої влади – київський генерал-губернатор, гетьман, президент Другої Малоросійської колегії, коменданти російських прикордонних фортець, серед яких були Торська і Бахмутська. Посередником між урядом та козаками обох військ були в 1743-52 рр. слідчі комісії з розгляду міжкозацьких суперечок.

Визначною в організації та характері запорізько-донських взаємин була роль козацької старшини. Її приватні, економічні інтереси (солеваріння, питання винної монополії, рибних ловель, сіножатей) злилися з загальновійськовими. Запорізькі та донські козаки  залежали від її офіційної позиції.

Проблемою на південних кордонах Бахмутської провінції було розмежування земель запорожців і донців. 31 серпня 1744 р. комісія на чолі з генерал-лейтенантом фон Штофелем і підполковником Яковом Біасом займалася цим. В 1744 р. було переселено в Бахмут і Тор 388 донців і 324 козаків зі слобідських полків.

У вересні 1746 р. урядом був призначений кордон між запорожцями й донцями по р. Кальміус.

Відчутним на цих землях у період Нової Січі був вплив на запорізько-донські стосунки калмиків, які невеликими загонами з’являлися і втручалися в міжкозацькі суперечки, нерідко провокуючи локальні конфлікти.

У 1747-1775 рр. мала місце велика кількість конфліктних ситуацій між донцями та запорожцями, за умов поступового нарощування в краї товарного виробництва. Впродовж цього періоду зменшувалася роль мисливства, рибальства, бортництва, інтенсифікація господарства обумовила підвищений інтерес козаків до питання свого права на володіння угіддями. Наприкінці існування Нової Січі купецтво, представники російської армії активно втручалися у міжкозацькі відносини, провокуючи конфлікти з метою зайняти провідні позиції в різних сферах економіки регіону.

Після зруйнування Запорізької Січі спірні землі відійшли у володіння Війська Донського згідно Указу Катерини.

У Зверненні до Катерини ІІ в 1764 р. одним із пунктів відновлення своїх прав «малоросійське шляхетство» вважало виселення з їх земель грузин, бо йшла роздача їм значних маєтків. Для селян  «поміщик-грузин» навряд чи суттєво відрізнявся від поміщика-українця, оскільки релігійного конфлікту бути не могло»[52].

11 березня 1767 р. офіцери 2-ї роти Вергунського шанця Бахмутського гусарського полку Ф. Одобаш, Ф. Садневич, Г. Сабодош, М. Радивоєвич, М. Вунчев, К. Юзбаш, Г. Рунич та ін., на чолі з І. Шевичем, передали наказ штаб- і обер-офіцерів уповноваженому депутату секунд-майору А. Рашковичу для повідомлення в Комісії в Москві з Маніфесту  імператриці Катерини ІІ від 14 грудня 1766 р. Було вказано, що офіцери з «цесарської області й інших держав» мали дипломи про дворянство від австрійського імператора. Вони просили Катерину ІІ підтвердити їх дворянство, приймати дворянських дітей до Кадетського корпусу, Московського університету, інших учбових закладів.

Значне за кількістю переселення в повіт волохів і молдаван на правах державних селян відбулося біля 1772 р. Частина волосько-молдавських поселень утворилася на місці рот Депрерадовича, значно збільшилося населення сіл Троїцьке, Луганське, Государів-Байрак, Землянки, Корсунь, Привільне, Верхнє, Калиновське. Пізніше за розпорядженням уряду селили полонених турків і кримських татар, литвинів з Чернігівської губернії, поляків. Оскільки в чисельному відношенні домінували волохи та молдавани (самі представники цих народів не вбачали між собою суттєвої різниці), решта населення на початок ХІХ ст. була ними асимільована.

Слід відмітити, що війська, які рухалися на південь наприкінці XVIII ст.,  були великим тягарем для місцевих жителів, зобов’язаних надавати квартири, провіант для військових. Нерідко постояльці ображали почуття гідності молдаван та волохів, які  «засвоїли східні звичаї, в основному жінки»[53]. Тому вони переселялися до сусідніх сіл, де могли уникнути постоїв.

Українці, переважно добровільні вихідці з Полтавської, Харківської, Чернігівської губерній, наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. масово селилися в селах Бахмутського повіту, тому порівняно невеликі етнічні групи сербів, чорногорців болгар та інших балканських народів досить швидко асимілювалися в переважаючому українському оточенні, з часом переймали мову, звичаї, традиції господарювання українців.

У описі с. Калиновського, заснованого в якості «шанця Іванівського» в 1886 р. писалося: «В цьому поселенні, як і в с. Луганське, поєдналися люди всіх націй, що ними свого часу заселявся Бахмутський повіт. Тут є і серби, й угорці, й волохи та молдавани, і литвини, і поляки, і росіяни, і малороси, але всі вони настільки злилися в тип обрусілого малороса, що не являють собою майже ніякої різниці. Злиттю їх сприяла нечисельність кожної групи. Тільки волохи зберегли до певної міри свою мову та частково звичаї»[54].

Наприкінці XVIII ст. прибулі «великороси» часто ворогували з місцевими «малоросами» щодо церковних свят. Так, перші святкували день св. Сергія, українці в цей день працювали. В українських селах ще у 1860-70-х рр. продовжували відзначати «Полу-Петра», Русалчин День, Івана Купалу, заохочувані, зі слів гласних земства Плещеєвих, до цього місцевими священиками.

До українців наприкінці ХІХ ст. застосовувалися положення Емського указу та Валуєвського циркуляру. Політика уряду П. Столипіна на початку ХХ ст. була спрямована на якнайскоріше «обрусіння» інородців, до яких зараховувалися «малороси». Згідно свідоцтвам поч. ХХ ст., багато православних не ототожнювали себе з окремою слов'янською нацією, називаючи самих себе “перевертнями”[55].

 

У списку  понад 400 осіб, поранених та загиблих І Світової війни у 1916 р. вихідців з Бахмутського повіту, здебільше зустрічаються українські прізвища, є 120 російських, 8 єврейських, 4 німецьких, 5 грецьких.

Можна говорити про упереджене ставлення в ХІХ ст. більшості місцевого населення до циган, євреїв, турків, татар. За тілесні ушкодження, вбивство цигана влада карала м’якіше, ніж за подібні дії проти представників інших національностей. Владою проводилася завуальована політика «розмивання», асиміляції циган, якої осілі цигани зазнавали серед українського населення. Офіційно вони вважалися православними. Представників кочових ромів влада відносила до асоціальних елементів, про що свідчать рапорти поліцейських управлінь, які пильно стежили за їх переміщеннями по повітах Катеринославської губернії.

Після відміни кріпосного права антисемітизм став однією зі складових діяльності слов'янофілів, які звинувачували євреїв в принесенні прозахідних ідей, вважали їх ворогами Росії та православ'я. Закони обмежували економічні, політичні та юридичні права євреїв. Для православної церкви євреї були ворогами християнства, для українських селян - «боговбивцями», саме вони споювали народ у шинках, «пили християнську кров», бо володіли підприємствами, магазинами, скуповували землю.

Згідно Міському положенню від 16 червня 1870 р., міський Голова не міг бути  єврейської національності.

Перші єврейські погроми в Росії відбулися в 1820, 1859, 1871 рр. Після вбивства у 1882 р. Олександра II, вийшла серія указів про обмеження політичних та економічних прав єврейського населення. “Тимчасьві правила” торкалися губерній “постійної осілості євреїв”, але не поширювалися на адвокатів, лікарів, інженерів, як на осіб, що мали “освітній ценз”. На півдні Росії в 1881-1884 рр. прокотилася хвиля погромів, що охопила більше 150 населених пунктів (Елісаветград, Київ, Катеринослав, Одесу, Ніжин та ін.). Народницькі організації України видали не менше 6 прокламацій, що носили антиєврейський характер. Олександра III народники називали «жидівським царем», нагадували про ватажків гайдамаків І. Гонту, М. Залізняка, «які залізом і вогнем виганяли панів і жидів і тим добули собі віковічної слави».

Влада зі свого боку намагалися спрямувати сили революційного бродіння проти євреїв. В районі майбутнього погрому повзли чутки про дату безладів, євреї отримували у властей заспокійливі завірення, до групи погромників незабаром приєднувалося місцеве населення і погроми перетворювалися на свого роду «свято».

Видавець газети «Новий час» Суворін стверджував, що євреї живуть за рахунок російського суспільства. Цар Микола II з власних капіталів виділив більше 12 млн. рублів на друкування і розповсюдження антиєврейської літератури, його оточенню приписуються т.з. «Протоколи сіонських мудреців».

В Бахмутьку міську Думу обиралося від 30 до 38 «гласних», з них 2-4 іудеї. Віднесення до будь-якого стану було пов'язано з складною процедурою для євреїв.

Антисемітизм пустив глибоке коріння в суспільстві, що, зокрема, яскраво іллюструє уривок зі звіту про ІІ З’їзд гірничо-промисловців, на якому стояло питання про попудний коефіціент податку на перевезення солі. Ідею було відхилено, оскільки на той час не існувало установи, що могла би підтверджувати кількість видобутку та вивозу гірничо-заводських вантажів, на власні ж свідчення промисловців не можна було покластися. Один із гірничопромисловців Катеринославської губернії І.Ф. Фелькнер висловився так: «Якщо декотрі наївні християнські душі правдиво будуть повідомляти обсяги свого виробництва, то…жиди, без сумніву, жорстоко обманювати будуть. Хоча й за християнські сміливо ручатися не можна»[56].

З бюджету м. Бахмут щорічно виділялося 4-5 тис. руб. на потреби єврейської громади: 2,8 тисяч рублів - хоральній, 1,6 тисяч рублів - іншій синагозі, 500 рублів дотації - Єврейському училищу. З численного єврейського населення бралися додаткові податки -у 1896 р. вони склали більше 4850 рублів, але всі були віддані: Єврейському молитовному Правлінню - 2,8 тисячі рублів, другій синагозі - 0,6 тисячі рублів і Єврейському училищу 500 рублів  дотації.

З переписом 1897 р., 72,6% євреїв Катеринославської губ. добре володіли російською мовою. Сіоністські організації, що розгорнули свою діяльність у Катеринославській губернії, вели переписку з юзівськими колегами російською мовою, бахмутські євреї просили надсилати їм літературу також російською мовою.

У 1900 р. власник слюсарної майстерні П.І. Павлов і дворянин Г. Шабельський створили «Союз російського народу», відкрили чайну в Народному Будинку Бахмуту. Єпископ Катеринославський і Таврійський Агапіт в 1901 р., виступив з антиєврейськими проповідями в Бахмутських гімназіях. Епідемія холери у Юзівці у 1892 р. супроводжувалася заворушенням робітників, які dufvjdekfvb свою злысть на эвреях-спалили магазини, синагогу, вбили 80 осыб. У жовтні 1905 р. натовп чинив погром єврейських крамниць. Для придушення безладів прибули козаки й рота Павлоградського полку, але вони приєдналися до погромників. Були розгромлені магазини Абрамовича, Лейферова, Марка Остроухова, Нахемія Гольдіна, Мойсея Ельберта. В Микитівці натовп розгромив будинок батька М. Рейзена, що володів вугільним складом на станції.

Згідно поліцейських звітів, особливо відрізнялося в 1903 р. антисемітськими настроями Гришино.

Погромна хвиля сильно вплинула на єврейське населення імперії. Почалася масова еміграція євреїв на захід, в США; революціонери-євреї почали пов'язувати розв’язання єврейських проблем з долею Росії; частина єврейських просвітителів виступила на шлях боротьби проти самодержавства. Проводилося культивування літератури на ідиш і розвиток секулярного єврейського суспільства. Такою була ідеологія руху «Бунд», що очолив надії на боротьбу іудеїв за свої права і на національне єврейське відродження в Росії. Бундовці заперечували репатріацію до Палестини, США та інших держав. До 70% складу організацій анархістів, есерів, есдеків (більшовиків і меншовиків) у Бахмутському повіті складали євреї.

6 січня 1908 р. в готелі Шейко був арештований без паспорта міщанин Хаїм Меєровіч Грінберг. У нього виявлено листування на ідіш і російській мові, багато єврейських брошур, відозв і звітів. З документів стало видно, що він відряджався ЦК Сіоністської організації в Росії (м. Вільно). В Бахмуті він займався організацією сіоністських відділень, агітацією на зборах, грошовими зборами для цієї організації. При собі мав Програми для сіоністських інструкторів по створенню гуртків і посвідчення кореспондента редакції газети «Південна зоря».

У 1907 р. в Бахмутській організації РСДРП доставкою нелегальної літератури з Катеринослава займалася Софыя Дерман. Вона народилася в 1886 р. в Бахмуті. В 1902 р. відвідувала робітничий гурток у Луганську. Виконувала функції координатора підпільних соціал-демократичних організацій в Юзівці, Бахмуті, Горлівці, з 1911 р. вела листування з Горьким, з 1912 р. стає постійним кореспондентом «Правди», де опублікувала більш 200 статей про становище Донбасу.

У Бахмуті 8 січня 1908 р. був виявлений труп міщанина Мойсея Розенблюма, 19 років, убитого з револьвера. При нім виявлений лист «Бахмутського революційного комітету», в якому повідомлялося, що Розенблюм засуджений до смерті за провокаторство і видачу поліції деяких членів комітету есерів.

17 червня 1909 р. поліція вилучила в Михайла Соломоновича Браїловського і Якова Григоровича Єременка, членів Бахмутського окружного комітету есерів, друкарський верстат. Після вироку Катерінославського суду вони були відправлені на каторгу. Проте вже у вересні 1910 р. поліція розкриває друкарню есерів у Якова Олександровича Ошера.

У секретному циркулярі МВД Катеринославському губернаторові 16 квітня 1907 р. повідомлялося про те, що «всякі організації сіоністів та співтовариства повинні бути визнані забороненими». Але в губернії існували сіоністські організації. В Катеринославі був комітет, в Олександровську і Бахмуті - гуртки». З рапорту 1910 р. Бахмутського справника повіту: «В м. Бахмуті гуртки на даний час не існують, але є окремі особи, що співчувають ідеї колонізації євреїв до Палестини, хоч ніяких активних дій не роблять… Три роки тому в м. Бахмуті щорічно збиралися пожертви в розмірі 3 рублів з кожного єврейського домогосподаря на користь Товариства в Одесі, але тепер не збираються». 6 червня 1912 р. «Донецьке слово» вказувало на «суворе ставлення до гімназистів-євреїв, що складають іспити» у Бахмуті.

 Начальник Катерінославського губернського жандармського Управління 20 квітня 1909 р. писав, що «Катеринославська губернія вкрита досить густою мережею сіоністських організацій». Судового переслідування й висилки до Сибіру з Бахмутського повіту зазнали члени «Бунду» Ілля Якович Кельзон у квітні 1911 р., Арон Гершелевич Молочников та інші в 1912 р.

У березні 1915 р. урядом були скасовані обмеження на пересування євреїв, хоча вони залишилися на прийом евреїв до вищих навчальних закладів, займання певних посад. Євреї не могли бути офіцерами.

Час від часу виникало напруження у відношенні місцевого населення до німців, бельгійців. У розпорядженнях начальника губернської поліції в 1900 р. йшлося про діяльність на території Бахмутського повіту емісара німецького «Товариства охорони германізму за кордоном».

У 1900 р., згідно донесень поліції біля станції Костянтинівка відбулося зіткнення «російських робочих» з бельгійцями. Перші вважали, що іноземні спеціалісти віднімають у них робочі місця, сприяють підвищенню вимог роботодавців[57].

Початок І Світової війни в Російській імперії супроводжувався по всій країні хресними ходами, молебнями за перемогу, гучною державною пропагандою. Було прийнято низку «ліквідаційних» законів та положень, спрямованих проти німецького населення імперії: «Про припинення землеволодіння та землекористування австрійських, угорських або германських вихідців…» 2 лютого 1915 р.; «Про особливий комітет у зв’язку з германським засиллям» 1 червня 1916 р.; «Про заборону викладання німецькою мовою» та ін. 23 серпня 1914 року юрма прихільників «Союзу Михаїла Архангела» розгромила німецькі магазини, валила ліхтарі, пошкодила обладнання електростанції Бахмуту, а Дума відмовилася відшкодувати збитки у 1060 р.

Земські діячі, інтелігенція, селяни вносили пожертви для солдат. Підйом патріотизму захопив і русифікованих німців. Студент І.Д. Евенбах з піднесенням описував у «Народній газеті» святкування Великодня в Бахмуті у 1915 р. У колоністах населення вбачало німецьких шпигунів, лазутчиків, диверсантів. По повіту прокотилася хвиля арештів, затримань, доходило до курйозів. Той же Евенбах, подорожуючи по Бахмутському повіту, зустрівся в липні 1915 р. з неприязним відношенням з боку «сільських посадовців».

Під час війни таємний радник В.І. Карпов на засіданні земских зборів вніс «прожект» використовувати полонених на будівництві каналу  від Юзівки до Маріуполя, системи каналів з Сіверського Дінця до Маріуполя, з'єднання річок Бахмут, Лугань із Кальміусом. Автор ідеї нарікав на брак палива для пароплавів і послав копію «прожекту» голові Союзу гірничо-промисловців Півдня Росії фон Дітмару. В Бахмутському повіті праця австро-німецьких полонених використовувалася на видобуванні каменю, мощенні доріг, спорудженні гребель, чищенні ставків, протизсувних роботах, тобто на найважчих ділянках.

У доповіді Бахмутському земству відставний штаб-ротмістр М.І. Ларін закликав до «хрестового походу проти турків», ліквідувати «німецьке засилля» у Росії (це коли генерали, оточення царя, міністри, імператриця-німкеня…), перейменувати німецькі колонії повіту, змінити роботу німецьких колоністських шкіл.

Найбільшою з проблем міжетнічних та міжконфесійних відносин, проявом національної та релігійної нетерпимості в Бахмутському повіті було упереджене ставлення до осіб єврейської національності – антисемітизм. Під час І Світової війни спостерігалося ворожнеча, спрямована проти німецькихз переселенців. Відносно замкненими громадами жили в селах Бахмутського повіту розкольники-старообрядці, переселенці з центральних губерній Росії. Напруженими були стосунки всередині самої православної громади через появу течій та сект.

 

 

Висновок

 

Інтенсивне залюднення краю почалося в середині XVIII ст. До середини XVIII ст. це був край переважно стихійної, народної колонізації, котрій перешкоджали постійна загроза татарських набігів, важкість військової служби. В третій чверті XVIII ст. відбувалася військово-господарська колонізація краю, основу котрої, незважаючи на запрошення урядом іноземців, складали українці. З кінця XVIII до середини ХІХ ст. тривала так звана «поміщицька колонізація» краю. Основним етнічним компонентом при цьому були українці – приватновласницькі та державні селяни. Також зростає питома вага переселенців із середньоросійських губерній. Міграційні процеси та суттєве збільшення населення краю в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. були пов'язані як із природним відтворенням населення, так і з міграційними процесами. Більшість населення продовжували становити українці, проте суттєво збільшився відсоток інших етнічних груп, зокрема євреїв, німців, татар.

Національні меншини (серби, волохи, євреї, німці та ін.) – військові, вільні переселенці, міщани й купці, - зіграли значну роль у процесі заселення, господарського освоєння, економічного, соціально-культурного розвитку території Бахмутського повіту.

Наприкінці XVIII ст. в краї розпочався, з другої половини ХІХ ст. активно йшов розвиток промислового виробництва, підприємництва, і представники «нетитульних» народів імперії, а також іноземці брали активну участь у цьому процесі як підприємці, інженери, інвестори, кваліфіковані працівники. У промисловості повіту наприкінці ХІХ ст. був залучений іноземний німецький, англійський, голландський, переважав франко-бельгійський капітал.

Культурні традиції регіону великою мірою склалися завдяки строкатості культур і конфесій, принесених представниками різних народів. Упродовж XVIII - першої половини ХІХ ст. в краї існувала певна полікультурність, внаслідок існування в етнічних груп виразних національних особливостей побуту, господарства тощо. З другої половини ХІХ ст. відбувалися уніфікаційні процеси, передусім у сфері сільського господарства, міського побуту.

З другої пол. ХVIII ст. досить швидко відбулася асиміляція переселенців-сербів, чорногорців, інших балканських народів, а також поляків та поселених у повіті військовополонених з турків і татар. Євреї, греки, німці-менноніти, цигани, частково волохи та молдавани зберігали національну самобутність. Конфлікти, що виникали на етнічному грунті, переважно були інспіровані тогочасною урядовою політикою. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. у регіоні відчутними були русифікаційні процеси, ініційовані Російським урядом, що торкнулися як більшості населення - українців, так і представників інших народів.

Етнокультурна специфіка краю, що складалася протягом XVIII- поч. ХХ ст., багато в чому обумовила тут у майбутньому ситуацію під час Української національно-демократичної революції та громадянської війни 1917-21 рр., наступних історичних подій. Зараз вона продовжує бути одним із потужних чинників впливу на економічне, суспільне, культурне життя краю.

 

 

Джерела та література

 

Авраменко А. Земли казачьих войск и сообществ на территории Украины. – Донецк, 2004.

Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. - Екатеринослав, 1905.

Багалей Д.И. История Слободской Украины. – Киев, 1993.

Баранников О.П. Про діалект циган Артемівської округи // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – Київ, 1928.

Беляев И.Д. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине Московского государства до царя Алексея Михайловича. – М., 1846.

Бойко А.В. Атласи Катеринославського намісництва останньої чверті XVIII століття // Записки науково-дослідної лабораторії Південної України ЗДУ. Випуск 3. - Запоріжжя, 1998. - С. 122-135.

Бойко А.В. Топографічні описи Південної України початку XIX століття // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Південна Україна XVIII - XIX століття. Випуск 2. - Запоріжжя, 1996. - С. 28-30.

Буницкий К. О цыганах Екатеринославской губернии // Записки общества сельского хозяйства Южной России. – Одесса, 1861. – Январь – с. 112-126.

Бутовский А.И. Историческая записка о Бахмутском духовном училище за 60 лет. –Бахмут, 1893.

Ведомость, учиненная в Бахмутской управе благочиния с какого времени гор. Бахмут. Записки Одесского общества истории и древностей. т.1. –Одесса,1850.

Верменич Я.В. Історична регіоналістика в Україні // УІЖ. –2001. - №6. – С. 3-21.

Военно-статистическое обозрение Российской империи. т. ХІ, ч. 4 Екатеринославская губерния. – СПб, 1850.

 Вопросы германской истории. Немцы в Украине. – Днепропетровск, 1996.

 Гаевой Л. Краткое историко-географическое описание Бахмутского уезда. – Бахмут, 1906.

 Гедьо А.В. Переселение греков из Крыма в Приазовье (вымыслы и реальность) // Новые страницы в истории Донбасса. – Донецк, 1995. – с. 16.

 Гедьо А. Джерела з історії греків Північного Приазов'я (кінець XVIІІ -- початок ХХ ст.). - К., 2001.

 Городские поселения в Российской империи. том 3. – СПБ, 1863.

 Дадашов О.С., Татаринов С.Й. Витоки солевидобутку в Донбасі. – Артемівськ, 2009.

 Демура Ю.М. Іноземні колоністи в соціально-економічному розвитку Північного Приазов’я (друга пол. XVIII - поч. XX ст.). Автореферат дисертації. – Донецьк, 2008.

 Джерела до історії населених пунктів Донеччини. - Донецьк, 2001.

 ДОДА. Ф.134 («Контора іноземних поселенців»).

 Егоров. Екатеринославское блуканье. - Екатеринослав, 1887.

 Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Т.13. Список населенных мест по сведениям 1859 года. – СПб, 1863.

 Екатеринославские епархальные ведомости. - 1900. - № 2.

 Екатеринославские губернские ведомости. – 1906. - №69.

 Записки Одесского общества истории и древностей. Т.3. – Одесса, 1852.

 Зіневич Н.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан. // УІЖ. – 2001.- №1. – С.40-52.

 Иславин В.А. Очерк каменноугольной и железоделательной промышленности Донецкого кряжа. - СПб., 1875.

 Істория міст і сіл Української РСР. Донецька область. – К., 1970.

 Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII - первой половине XIX века (1719—1858 гг.). - М., 1976.

 Казаков А.Л., Татаринов С.И., Федяев С.В. От черты оседлости к Холокосту. – Артемовск, 2003.

 Калоиров С.А. Материалы по истории и культуре греков Украины.- Вып. 1. - Донецк, 1998.

 Клаус А. Наши колонии. Опыт и материалы по истории и статистикеиностранной колонизации в России. Вып. І. - СПб., 1869.

 Кондратьев А.В. К истории поселка Новоэкономическое Красноармейского района Донецкой области / Літопис Донбасу. – Донецьк, 2006. - №16.

 Корнилов Д. Юзовка и евреи // Донецкий кряж. - 1998. - №6.

 Краснянский М.Б. Из истории горного дела на Дону. – Ростов-на-Дону, 1918.

Лисенков А.В. Историко-статистическое описание Бахмутского собора // Екатеринославские епархиальные ведомости. №№ 13-15. 1875.

 Лещиловская И.И.  Сербы в России. – М., 2003.

 Маркевич Арсений. Краткий очерк деятельности генералиссимуса А.В. Суворова в Крыму - ИТУАК, 1901 - № 31. - с. 17-19.

 Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. - Харьков. 1886. – т. 1-2.

 Матковски Александар. Македонскиот полк во Украина.- Cкопje, 1985.

 Мельникова Н. Еврейская проблема на юге Украины в контексте российской национальной политики в конце XVIII - начале XX вв. // Міжнародні зв'язки народів Європи. - Запоріжжя, 1996.

 Михненко А.М. Історія Донбасу (1861-1945 рр.). – Донецьк, 1999.

 Міжконфесійні взаємини на Півдні України в XVIII-XX cт. – Запоріжжя, 1999.

 Мурзакевич Н.Н. Очерк успехов Новороссийского края и Бессарабии в истекшие 25- летие с 1820 по 1846 годы. - Одесса, 1846.

 Найман О. Єврейські партії та об'єднання України наприкінці XIX та на початку XX столптя // Українське еврейство. - Київ, 1998. - Вип. З.

 Народная газета Бахмутского земства. - 1914-1916 рр.

 Новицкий Я.П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии. – Александровск, 1910.

 Новороссийский календарь на 1845 г. – Одесса, 1844.

 Новороссийский календарь на 1849 г. – Одесса, 1848.

 Отчет Бахмутской уездной земской управы за 1914 г. – Бахмут, 1915.

 Отчет о денежных оборотах городских касс (издание хозяйственного департамента МВД). - СПб., 1892.

 Обзор Екатеринославской губернии за 1891 г. (приложение к Всеподданнейшему отчету Екатеринославского губернатора). – Екатеринослав, 1892.

 Обзор Народного Образования в Екатеринославской губернии за 1913-14 учебный год со списком школ к 1-му января 1914 года. Екатеринослав, 1916.

Оглоблин А.П. Архив Бахмутских и Торских соляных заводов. Архивное дело, № 9-10. –  Харьков, 1929.

 Описание атласа Новороссийской губернии. – СПб., 1799.

 Очерки истории немцев и меннонитов юга Украины (конец XVIII – первая половина ХІХ в.) / Под ред. Бобылевой С.И. – Днепропетровск, 1999.

 Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1861год. – Екатеринослав, 1862.

 Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год - Екатеринослав, 1865.

 Памятная книжка Екатеринославской губернии за 1875 год. - Екатеринослав, 1876.

 Памятная книжка Екатеринославской губернии за 1889 год. - Екатеринослав, 1890.

 Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1901 год. - Екатеринослав, 1902.

 Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1903 год. -  Екатеринослав, 1904.

 Панфьорова М.А., Пірко В.О. Зміни в територіально-адміністративному поділі Донеччини з кінця XVI -- до середини ХІХ ст. // Нові сторінки з історії Донбасу.- 1997.- Кн. 5.

 Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Т. 13.  Екатеринославская губерния. - СПб, 1904.

 Пирко В.А. Заселение степной Украины в XVI-XVIII столетиях. – Донецк, 1998.

 Полидович Ю.Б. Немецкие колонии на территории современной Донецкой области // Літопис Донбасу. – Донецьк, 2006. - №16. С. 91-115.

 Полторак В.М. Взаємини запорозького та донського козацтва періоду Нової Січі (1734-1775 рр.): політико-правовий і соціально-економічний аспекти // Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня к.і.н. – Одеса, 2007.

 Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1999.

 Попов Н. Военные поселения сербов в Австрии и России // Вестник Европы. -  т. VI. – 1870.

 Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії. – Запороіжжя, 1998.

Проскурников Г.Н. Из истории колонизации Слободской Украины. Об основании сторожевых городов в ХVП веке. – СПБ, 1903.

 РДІА, ф. 821, оп. 133, спр. 509.

 Ригельман А.И. Летописное повествование о Малой России. - М., 1848.

 Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2. Бахмутский уезд. - Екатеринослав, 1886.

 Сборник Харьковского Историко-филологического общества. Т. 5. - Харьков, 1893.

 Свод данных о фабрично-заводской промышленности в России за 1890 г. (издание департамента торговли и мануфактур МФ). - СПб., 1892.

 Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Ч. 1-2. – Одесса, 1836.

 Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края. Т.1-2. – Одесса, 1850-53.

 Список населенных мест по сведениям 1859 года. Екатеринославская губерния. Таганрогское градоначальство. Центральный статкомитет МВД. – СПБ, 1863.

 Список населенных мест Бахмутского уезда. Екатеринославское губернское земство. - Екатеринослав, 1902.

 Справочная книга Екатеринославской епархии. – Екатеринослав, 1913.

 Статистическое описание городов и посадов Российской империи. - СПБ, 1825.

Статистические таблицы о состоянии городов Российской империи, Великого Княжества Финляндского и Царства Польского, составленные статистическим отделением Совета MBД. СПб, 1842.

 Станиславский  С.   К   истории   колонизации  евреев   в Новороссии (по   архивным   документам)   //   Сборник   статей Екатеринославского научного общества по изучению края. - Екатеринослав, 1905.

 Степкин В.П., Герцель В.И. Полная история Донецка. - Донецк, 2008.

 Там, где было Дикое поле. Очерки истории донецкого края. - Донецк, 2001.

 Татаринов С.И. Бахмутские казаки. – Артемовск, 2005.

 Татаринов С.Й., Тутова Н.О. Нариси історії самоврядування в Бахмуті і повіті у XVIII – на початку ХХ ст. – Артемівськ, 2008.

 Татаринов С.Й., Тутова Н.О. Православ’я Бахмутського краю – погляд крізь століття. – Артемівськ, 2009.

 Філас  В.М.  Матеріали до історії Південної України  на сторінках „Журнала Министерства государственньїх имуществ» (1844-1846) // Південна України XVIII-XIX століття. - 2003. - № 7 - С. 306-312.

 Феодосий (Макаревский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. - Екатеринослав, 1880.

Филарет Историко-статистическое описание Харьковской епархии, кн. V, Харьков, 1858 г.

 Фомин Н. История горной и горнозаводской промышленности. – Харьков, 1915.

Фомин П. Церковные древности Харьковского края. Каталог ХІІ Археологичексого Съезда в Харькове. – Харьков, 1916.

 Хоба Ю. По стопам цыган кочевых // Донбасс. – 2001. - №38.

 Шабельский П. Историческое описание реки Северного Донца близ Святых гор // Записки Одесского Общества истории и древностей. - Одесса 1846.

 

 

 

 

Додатки

 

Карта Бахмутського повіту (1914 р.)

Карта Слов’яносербії

Генерал-лейтенант Микола Іванович Депрерадович

Генерал-майор Єгор Іванович Шевич

Голландські власники соляної копальні «Петро Великий» (світлина поч ХХ ст.)

Жорж Фірнемон з родиною

Солеварний завод А. Скараманги (листівка поч. ХХ ст.)

Заводи Е. Фарке-К.М.Папазоглу (листівка поч. ХХ ст.)

Заводи В.В. Штерцера (листівка поч. ХХ ст.)

Джон Юз (фото кінця ХІХ ст.)

Вид Бахмуту (єврейська листівка поч. ХХ ст.)

Родина німців-колоністів Феттерів (колонія Феттера, біля Часів Яра. Фото поч. ХХ ст.)

Герб Шевічів

Герб Штеричів

Фото з праці В.О.Бабенка.




[1]              Цит. за: Татаринов С.Й., Тутова Н.О. Нариси історії самоврядування в Бахмуті і повіті в XVIII – на поч. ХХ ст. – Артемівськ, 2008. – С. 64.

[2]              Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1999. – С.4.

[3]              Верменич Я.В. Історична регіоналістика в Україні. // УІЖ. –2001. - №6. – С. 5.

[4]              Там же. - с. 7.

[5]              Там же.

[6]              Там же. - с.. 17-18.

[7]    с. 19.

[8]             Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2. Бахмутский уезд. – Екатеринослав, 1886. – с. 21.

[9]             Там же. – с. 21-22.

[10]          Фомин Н. История горной и горнозаводской промышленности. – Харьков, 1915. – с. 329-330.

[11]          Записки Одесского общества истории и древностей. Т.3. – Одесса, 1852. – С. 589.

[12]            Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Ч. 1-2. – Одесса, 1836. - с. 230.

[13]            Новороссийсий каклендарь на 1835 г. – Одесса, 1834. - с. 189.

[14]          Г.П. Данилевский. Беглецы в  Новороссии. – М., 1984. – с. 68-69.

[15]          Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Т.13. – СПб, 1863. – С.XXII.

[16] Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. - Екатеринослав, 1905.- с.3.

[17]          Отчет Бахмутской уездной земской управы за 1914 г. – Бахмут, 1915. – с. 5.

[18]          Шабельский Л. Историческое описание реки Северного Донца, близ Святых гор / Записки Одесского общества истории и древностей. Т.4. – Одесса, 1848.

[19]            Татаринов С.И., Романенко О.В. Бахмутские казаки. – Артемовск, 2008. – с. 58.

[20]            Матковски Александар. Македонскиот полк во Украина.- Cкопje, 1985. – с. 213.

[21]            Там же. – с.58.

[22]            Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730-1823. – Одесса, 1836. Ч.1 . - c. 26.

 

[23]          Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2. Бахмутский уезд. – Екатеринослав, 1886. – с. 23.

[24]            Кабузан В.М. Заселениие Новороссии в XVIII –первой половине ХІX в. – М., 1976. – с.94.

 

[25]            Кабузан В.М. Заселениие Новороссии в XVIII –первой половине ХІX в. – М., 1976. – С.94.

[26]            Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2. Бахмутский уезд. – Екатеринослав, 1886. – С.24-25.

[27]              Там же. – С.25.

[28]          Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2. Бахмутский уезд. – Екатеринослав, 1886. – с. 25-26.

[29]          Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2. Бахмутский уезд. – Екатеринослав, 1886. – с.26-27.

[30]            Скальковський А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. – Одесса, 1836 .- С.225.

[31]            Гедьо А.В. Переселение греков из Крыма в Приазовье (вымыслы и реальность) // Новые страницы в истории Донбасса. – Донецк, 1995. – с. 16.

[32]          Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Т.13. – СПб, 1863. – С.XXIV.

[33]    Степкин В.П., Герцель В.И. Полная история Донецка. - Донецк, 2008. - с. 121.

[34]   Там же.

[35]          Новороссийский календарь на 1845 г. – Одесса, 1844. – с. 32.

[36]          Екатеринославская губерния... – СПб, 1863. – С.XXIV.

[37] Очерки истории немцев и меннонитов Юга Украины / под ред. С.И. Бобылевой. - Днепропетровск, 1999. - с. 166-167.

[38]            Скальковський А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. – Одесса, 1836. - С.232.

[39]            Скальковський А. – 1850. – с.317-320.

[40]            Там же. - С. 317-318.

[41]            Зіневич Н.О Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан // УІЖ.- 2001. - №1.- С.44.

[42]            Баранников О.П. Про діалект циган Артемівської округи // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – Київ, 1928. – с. 53-61.

 

[43]             Скальковский А., 1850. – С. 213.

[44]            Сборник Статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т.2. Бахмутский уезд. -  Екатеринослав, 1886. – С.58.

[45]  Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. - Екатеринослав, 1905. - с. 4.

[46]            Екатеринославские губернские ведомости. – 1906. - №69.

[47]            Татаринов С.Й., Тутова Н.О. Православ’я Бахмутського краю – погляд крізь століття. – Артемівськ, 2009. – с. 25.

[48]            Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1913. - №8.

[49]            РДІА, ф. 821, оп. 133, спр. 509.

 

[50]            Справочная книга Екатеринославской епархии. – Екатеринослав, 1913. – С. 141-145.

 

[51]          Татаринов С.И., Романенко О.В. Бахмутские казаки. – Артемовск, 2008. – С.20.

 

[52]            Плохинский М. Поселение грузин в Малороссии. Сборник Харьковского историко-филологического общества. Т.5. – Харьков, 1893. – С.10.

 

[53]          Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2. Бахмутский уезд. – Екатеринослав, 1886. – с.29.

[54]          Сборник статистических сведений… – С. 28.

[55] Степкин В.П., Герцель В.И. Полная история Донецка. - Донецк, 2008. - с. 121.

[56]          Фомин Н. История горной и горнозаводской промышленности. – Харьков, 1915. – с. 318.

 

[57]          Дніпропетровський обласний державний архів. Ф. 134 («Контора іноземних поселенців»).