Дадашов Ордаш Салихович
Дадашов Ордаш Салихович
Депутат Донецкого областного совета
Цель и стиль – работа во благо людей!
Цель и стиль – работа во благо людей!

История соледобычи

Центр пам’яткознавства національної академії наук України та Українського товариства охорони  пам’яток історії та культури

О.С. Дадашов, С.Й.Татаринов

 

ВИТОКИ  СОЛЕВИДОБУТКУ  В    ДОНБАСІ.

Історико-краєзнавче видання.

 

Затверджено до друку Вчною Радою Центру 

пам’яткознавства 30 вересня 2008 року.

Головний науковий редактор ТИТОВА ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА – директор Центру пам’яткознавства, доктор філософії, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України

Заступник наукового редактора ГРІФФЕН ЛЕОНІД ОЛЕКСАНДРОВИЧ, доктор технічних наук, професор, Голова Асоціації наукових працівників технічних музеїв України

Рецензент КОНСТЯНТИНОВ Володимир Олександрович, кандидат технічних наук, с.н.с. Центру пам’яткознавства

Книга адресується спеціалістам з  історії промисловості, техніки, економіки, викладачам ВУЗів та освітніх шкіл, студентам вищих технічних навчальних закладів, краєзнавцям, шанувальникам історії Бахмутського краю.

 

    НОВАЯ  АМЕРИКА.

 

…А уж там за рекой полноводной,

Где пригнулись к земле ковыли,

Тянет горючей, свободной,

Слышны гулы в далекой дали.

 

Иль опять-это стан половецкий

И татарская буйная крепь?

Не пожаром ли фески турецкой                            

Забуянила дикая степь?

 

Нет, не видно там княжьего стяга,

Не шеломами черпают Дон,

И прекрасная внучка варяга

Не клянет половецкий полон…

 

Нет, не вьются там по ветру чубы,

Не пестреют в степи бунчуки…

Там чернеют заводские трубы,

Там заводские воют гудки.

 

Путь степной - без конца, без исхода,

Степь, да ветер, да  ветер - и вдруг

Многоярусный корпус завода,

Города из рабочих лачуг.

 

Уголь стонет, и соль забелелась,

И железная воет руда…

То над степью пустой загорелась

Мне Америки новой звезда!

 

                     Александр Блок

                     12 декабря 1913 г.

    

1.Початок видобування солі.

Деякі історики вважають, що похід князя Новгород-Сіверського Ігоря Святославича був пов'язаний зі святанням до доньки половецького хана КончакаЖ ставка якого знаходилася у районі 3 срояних озер у нинішньому Словянську.

Безперечно, про ці озера знали ще у III-I тисячеліттях до нової ери (Різдва Христового) степові племена доби міді-бронзи, кіммерійці, скіфи, сармати, бо на обробку шкір потрібна була сіль.

Відвіжували ці місця ногайські та кримські татари. Колонізація Великого Степу з 1500-1605 років сприяла виникненню Святогірського печерного монастиря і поступовому заселенню козаками берегів річок Дінець, Кривий, Сухий та Казенний Торець, Жеребець, Бахмут.

Перше постійне поселення слобідських ізюмських козаків (ми не беремо до уваги систему «Сторож» 1671 року) виникло на місці Словянська.

Комендант Бахмутської фортеці полковник Іван Васиотович Шабельський у 1783 році навів такі відомості про Тор.  Містечка Тор засновано у 7184 р. (1676) на лівому березі річки Сухий Торець: 1 камяна та 2 деревяні церкви, купців 15, міщан 3,  «різного звання жителів» 1579. «Ярмонков» на рік 4-у Фоміну неделю,у неділю Всіх Святих, 20 вересня на мученика Євстафія, 21 листопада у день Уведення Богородиці у  Храм, кожна до 4 днів. Соляних колодязів 5. Місто має повітове Правління, але нижня судова розправа знаходилася у Бахмуті. «Повітря у Торі з причини низького положення і слоноватих болот гниле». До містечок Шабельським віднесено Мояки (с.Маяки) засноване за Указом Олексія Михайловича у 7171 р. (1663) на правому березі р.Донець між 2 крейдяними горами, з деревяною церквою і «будівельним лісом». «Ярмонка» відбувалася на Покрову. «Є козацька Мояцька засіка».                

Відомо, що за правління гетьмана І.Брюховецького у 1668 році торські козаки повстали, перебили «наказних» , що відали заводами, «і пішли ті черкеси з Торських озер., до Івашки Сірка...», який був полковником в  Змієві і підняв в Слобідській Україні «бунт».

У 1677 році в Торі спалахнуло повстання проти зловживань воєводи Радивона Маслова.

Аполон Скальковський, один з відомих дослідників історії Новоросії, працював головою Губернського Статистичного Комітету і писав, що видобуток солі у Торі почався у 1675 році. Потім на правій стороні Донця на мілководній річці Бахмут маяцькі, торські та ізюмські козаки знайшли соляні джерела, викопали колодязі, заснували слободу. До них «наїздом» для солеваріння приходили донські козаки з Ямполя та Сухаревської станиці. Присланий на прохання стольника Ізюмського полковника Ф.В.Шидловського поручик Петро Язиков з Білгорода залишив план і опис Бахмуту-«жителей руских торских и маяцких 36 человек, черкасов Изюмского полка 112, донских казаков 2. У жителей тех  29 солеваренных козодезей, 49 дворов, 49 изб, 11 амбаров, 48 куреней и землянок. От того Тора до речки Бахмута дикой степью 30 верст».

 У 1701 році ізюмський сотник Лук'ян Никіфоров відправив на річку Бахмут свого керівника Киріка з наказом викопати соляний колодязь, який надалі називався «кириковським» (або «кирилівським»?). Донські козаки відправили до Бахмут кілька сотень з домочадцями, зігнали изюмців і ті вимушені були  «вирити 9 нових колодязів в півверсти нижче по струмку».

З 1701 року  Ф. Шиловський почав витісняти з «Бахмутського юрта» Війська Донського козаків «підкріплюючи нових переселенців слобідськими козаками,, тіснив бахмуцких жителів, заподіював їм побої і розоряв житла їх, засновані по річках Бахмуте, Червоною і Жеребцеві».

В документі 1700-1704 рр. описується «острог» розміром 61х16 сажнів з 2 воротами без будівель всередині,з 2 мостами по обидва береги річки, вище по правому берегу річки на посаді часовня, «Семенівської канцелярії…для митного мостового, збору хата,ратуша, різних торських та маяцьких жителів 15 амбарів та 9 кузень».      

У 1702 році донці скаржилися Петру, що по його Указу «для проходу ратнем людем в степу на річці Бахмут, через яку надлежит шлях до Троїцкому, на новій болшой дорозі верхові козаки учали селиться і чинили собі від неприятелского приходу фортеця і містечко побудували і тим местомом шлях неприятелским людем зайняли»

По  наказу Шидловського був розорений одне козаче містечко (швидше за все, сухаревских козаків), «винищені всі соляні варницы, розламана каплиця і забрано все церковне начиння і книги. наклав він на бахмуцких козаків мита з соляних варниц, брав насильно сіль в казну. винищував сінокісні луги». Донець так характеризував в скарзі Петру дії ізюмського полковника- «з того нового поселеного місця збивають, насилством своїм б'ють, і лають, і грабують, і хваляться  смертними  убивствами».

Ізюмські козаки «живуть для соляного промислу наїздом, хоромною будовою не селятца, і фортеці ніякою не лагодять».

Петро спочатку заборонив изюмцам вторгатися в Бахмут –«никаких завзяття. не лагодити і солі з тих місць нині і надалі имать», а донці отримали право рибного лову уздовж берегів р. Донець.

Ф. Шидловський 26 червня 1702 року писав Петру « у минулих де роках до 1654 року за Білгородською межею за річкою Северським Донцом на Кримській стороні у солоних п'яти озер сіль варили приїжджі всяких чинів люди, росіяни і черкасы, наїздом і танули у того промислу обозами, і в тому ж році по указу отця його (царя Олексія Міхаловіча) блаженні пам'яті великого  государя для побоювання ворожих людей побудовано солоною містечко Тор і покликані на житіє черкасы і живучі в тому місті служили в його Ізюмському полку компанійську службу. У 1701 році ті торские жителі  обшукали  в дачах Ізюмського полку на річці Бахмуте, де сіль варити прибыльнее торскаго . без його полковницька відома перейшли всі жити на річку Бахмут., з міст полицю Ізюмського і  інших черкаських полків.,русские всяких чинів люди, і збіглі помещиковы люди і селяни прийшли туди, живуть самоволно і служби ніякою не служать, йому полковникові не в слухняність лагодяться». У Торі залишилися без охорони государева казна, гарматний і зелейный склади, був відкритий шлях татарам на Слобожанщину. Тому Ф. Шидловський хотів  «пристойно в тому місці Бахмуте фортецю побудувати і тих жителів переписати. у Ізюмський полк».

        14 серпня 1702 року Петро повелів білгородському воєводі генералові Івану Михайловичеві Кольцову-массальському  «в новопоселенное місце на річку Бахмут послати кого пригоже, тих новопоселенных жителів переписати всіх і узяти з них казки, з яких вони міст, яких чинов,.какую службу служили., за  поміщиках і вотчинниках жили».

        Потрібно було представити креслення і описи Бахмута, озер, солеварен «з просторовим зображенням,  чинити описові книги. хто яких міст і яких чинів. хто у них дітей. і братів і всяких свойственников написати имянно».

        18 лютого 1703 року Петру поступила нова скарга від донцов на самоправство Ф. Шидловського.

        6 листопада 1703 року поступила нова скарга від отамана Абросима Савельева про те, що изюмцы не пускають донцов в Бахмут, заволодівають пожитками, «ніяких лісів для городової і обрубної будови. для корабельної будови. рубати не велить».

       Донський отаман Аким Філіпєв у 1703-1704 році писали Петру про належність ім Бахмуту, бо ще у 1683 році вони ніби то «сіль в Бахмуті варили та від неприятеля відпір робили».

Боярин князь Яків Федорович Долгорукий надіслав до Бахмуту у 1704 році капітана Григорія Скорихіна, який писав-«для торгового промыслу построены Изюмского полку казаков 15 амбаров, 9 кузень, Изюмского полку 140 сковород солеварных, разных городов всяких людей 30 сковород».  

 5 березня 1704 року воєводі Кольцову-массальському було доручено послати в Бахмут «знайти тамтешніми жителями із сторонніми людьми. по тих  річках і всякими угіддями хто раніше владел- Ізюмського полку черкасы або ви, донські козаки, або за приходами неприятелских людей ті місця були впусте».  Передбачалося описати «сколко де яких угідь і лісів, лісів і земель, сінних косовиць і рибних ловів»      

       Конфлікт між донцями і урядом посилювала посилка на Дон стольників  М.Ф. Пушкіна і М.Н. Кологрівовова для пошуку збіглих кріпосних, а донські козаки їх часто використовували в своїх господарствах.

З 1704 р. отаманом солеварен став донський козак з Трехизбянськой станиці К.А. Булавін, що виступив проти монополії изюмцев на здобич солі і за рівні права на сіль сухаревских козаків.

8 лютого 1705 року Петро указом наказав Шидловському описати солеварение в Донській землі, але донці чинили опір цьому. Послідував Указ Петра через Посольський наказ.

У жовтні 1705 року К.А. Булавін  «розорив  будови і заводи, продав всю готову сіль, казенну і приватним людям що належить, а також гроші інше майно».

У відповідь на це похідний отаман Ізюмського полку Шуст  в грудні 1705 року обложив Бахмут, але що з'явився в січні 1706 року  знов на березі р. Бахмут загін Булавіна змусив изюмцев зняти облогу і відійти, а Булавін влаштував у фортеці погром - «розорив вщент заводи солеварень, декілька чоловік убив до смерті. побрав всю казенну сіль і продав на місці. домашніх тварин наказав без всякої потреби вбивати».

 4 червня 1706 р. в Бахмут прибув царський дяк А. Горчаков у супроводі капітана Трунева з 50 солдатами   для перепису спірних земель і угідь. Булавін перешкодив цьому, заарештував дяка - поставив у квартири караул на 8 днів, а потім, отримавши вирішення Військового круга від  військового отамана М. Лукьянова, змусив Горчакова покинути Бахмут.

6 липня 1706 року Петро доручив генерал-адміралові Федору Матвєєвічу Апраксину провести строге розслідування, конфліктуючі сторони повинні були до закінчення слідства «володіти тим, чим володіли до цього».

11 жовтня 1706 року донці скаржаться Петру - «малоросіяни ізюмського полку також у володіннях верхових козаків всяке розорення лагодять: ліс рубають, хлібні поля скотом своїм топчуть, в одоньях жатный хліб беруть, землю орють і сіно на лугах косять, 10 травня Луганської станиці козака, що їхав для торгу з рибою, пограбували і убили».

У 1707 р. полковника і стольника Федора Шидловського цар Петро I провів в бригадири і призначив командувати всіма слобідськими  полицями. Ізюмським  полковником стає його племінник – Михайло Костянтинович Донец-захаржевський. Харьковським- Лаврентій Костянтинович Захаржевський.

У жовтні 1707 р. спалахує повстання Кондратія Булавіна. Після ряду перемог повстанців, приходу в Бахмут с.Ф. Безпалого і Т. Кордіаки з 1,5 тисячами запорожців, С.А. Драного, Н. Голого, Т. Белгородца, Т. Бахмутського, зустрічі їх хлібом-сіллю ченцями Святогорського монастиря стало ясно про змову Булавіна, Мазепи і кошового Січі До. Гордієнко. Під Валуйкамі бунтівники розгромили Сумський полк і перебили його старшину.

Нагадаємо, що в цей час в Білорусі і Північній Україні російські війська протистояли шведській армії Карла ХII. Булавінський бунт був ударом в спину. Для придушення заколоту К. Булавіна Петро вимушений був виділити до 20 тисяч регулярного війська під керівництвом Василя Долгорукого.

 Бригадир Шидловський зі своїми полицями, полицями Кропотова і Ушакова, Харківським полком Федора Донец-захаржевського наніс булавинцам в урочищі Кривий Лука на Северськом Дінці жорстока поразка 8 липня 1708 року. У загоні бунтівників було до 5 тисяч донських і 1,5 тисяч запорізьких козаків. У цій битві загинув один з найближчих соратників Булавіна  С.А. Драний, були порубані, топчуть і потоплені в Дінці і плавневих болотах 1,5 тисяч повстанців. 

Вибір Кривого Луки повстанцями був не випадковий. Ймовірно, тут було багато зимовников, в т.ч. і запорожців. Побічно про це говорить факт знахідки донецьким археологом С.М. Дегерменджі в 1986 році в с. Ільічевка (колишні Хайловськие хутора-Зливки)  кладовища запорожцев- скелети мали залишки одягу, на черепах «оселедцы», серед інвентаря монети часів Катерини Другий.

У 1969 році автор разом з В.В. Дрігиним, Я.П. Киріченко отримали від жителів Кривого Луки відомості про те, що навесні в селі при сильних талих водах в яру вимиваються людські кістки, був випадок знахідки скелета з кандалами.

Паную Петру через А.Д. Меньшикова Шидловський доносив, що що засіли в Бахмуте залишки бунтівників здалися і просили пощади, але «злодійське містечко Багмут узяте і спалене, а жителі переколені і перебиті до смерті». У Бахмута Шидловський розбив 3-х тисячний загін запорожців.

                        У 1712 році до Бахмуту для охорони солеварень та жителів було приписано 1450 «черкасів», встановлені драгунські форпости у Ямполі і Писаревому.

У 1715 році бахмутские і торские солеварні були передані в казну як казенні підприємства з адміністрацією Соляного Правління. Боярин князь Долгорукий указував, що в місті-фортеці були митниця, ратуша Ізюмського полку, «для торгового промислу Ізюмського полку козаків, торских і маяцких жителів всяких чинів» 15 комор і 9 кузень, «влаштовано у соловарных колодязів Ізюмського полку козаків 140 сковород соловарных, різних міст всяких чинів людей 30 сковород».

         Найважливішим обов'язком козаків «Бахмутського полку», місцевого гарнізону була здобич солі для казни. Проте повинність по виварюванню солі допускала і приватний промисел - «в Бахмуте за добу хто буде  собі сіль варити на сковороді заплатити в казну повинен 6 рублів», відзначав в «Щоденнику»  Яків Маркович. У оренду здавалося до 200 чренов-сковород. Сольоваренію перешкоджали стихійні лиха і епідемії.

У 1718 році солевидобування передано до Соляної контори. Але місто потерпало від епідемії чуми, солевари та купці втекли, уряд перервав стосунки з фортецею. Роботи були відновлені у 1721 році протягом 10 років прибуток коливався від 30 до 65 тисяч рублів. Воєвода Г.Скоріхін вказував, що від  нападів татар, хвороб та наборів у ладміліцію з Бахмутської провінції вибуло 5711 чоловіків.

Указом 14 січня 1732 року на прохання Г.Скоріхіна до Бахмуту було приписано для заготівлі дрів та видобування солі по 200 козаків Харківського та Ізюмського полків.

У 1765 році Катерина наказала брати сіль полкам Української лінії з Бахмуту, проти чого був генерал-губернатор Новоросії фон Брандт.

Так, з липня 1718 до жовтня 1719 року Бахмут спустілий із-за епідемії чуми, а надходження в казну складали близько 50 тисяч рублів.

У 1719 році капітан-справник С. Чирков запропонував уряду передачу йому в управління соляних промислів і обіцяв збільшити здобич до 328 тисяч рублів. Тому із слобідських полків і Чугуєва були приписані по 50 козаків (715 чоловік).

Чирків організував збут солі в міста Слобожанщини через «голів». «компанейщиков» і «цілувальників», наглядав за солеварением  капрал Преображенського полиця з Петербургу, сіль на обивательських підводах (по 5 «грошей» за пуд) доставляли до Харкова і продавали по 8 алтин і 2 гріш. Продаж небахмутской солі був заборонений. Потім сіль почали відпускати з «казенних магазинів». Претензії до діяльності Чиркова і Вепрейського мав бахмутский воєвода Спешнев, він скаржився до Петербургу на обтяжливість повинності візництва, розкрадання. 16 серпня 1724 року цар відмінив командування на солеварнях Чиркова.

У петровское час бахмутскими солеварнями займалися сподвижники пануючи  князі Долгоркукий, І.М. Масальський, граф  Юсупов, граф  П. А. Толстой, генерал-адмірал граф  Ф. М. Апраксин.

Ширше привертали артільників, і в 1727 році «бахмутку» дозволили продавати на Правобережній Україні, щорічні прибутки казни складали  від 35 до 69 тисяч рублів. Сольоваренієм до 1731 року відав  воєвода Ф. Сенявін.

У 1732 році уряд Ганни Іоанновни віддав Бахмутськие і Торськие заводи купцеві В. Озерову (Оглоблін вважав, що Озеров міг бути підрядчиком будівництва  Ладозького каналу).Василь Озеров і 1 «компанейщиків» отримали бахмутські і торські солеварні від уряду у відкуп на 10 років. За це вони повинні були платити щорічно 50 тис.рублів та віддавати казні половину солі. Указ 24 грудня 1732 року встановлював такі вимоги: спостереження обер-оціцера з командою, утримання казенних споруд, сковорід, колодязів, худоби, рубати ліс по Дінцю,  мати пасовиська для худоби, Видобувалася сіль гаманна,цуркова по 10 коп. пуд та баранцева по 6 копійок. У Торі всі сорти мали вартість 11 копійок за пуд. Откупники мали право віддавати сковороди у оренду за 6 рублів на добу у Бахмуті і 1,8 рублі у Торі. Була заборонена продаж маницької солі у слобідських полках. Компанія Озерова також повинна була ремонтувати фортецю, утримувати гарнізон та артилерію.

В 1732 році караули замінено на казаків Бахмутського полку, як писав А.Скальковський, «утвореного нещодавно».

Цьому заважали епідемії, набіги татар, служба козаків в полку, бойові дії 1735 - 1739 років, втеча на Сікти солеварів. Лейб-поручика Спешнева вирішили віддати  під суд, він виправдовувався тим, що робота на соляних заводах  припинилася  «від набігів ворожих і розорення біля Бахмута хуторів, від узяття в полон солеварів і від невисилки із слобідських полків працівників»

У 1735 році Бахмут відвідав губернатор князь Шаховський, який знову відзначив втрату населення від чуми, бігства на Запоріжжя, призови до ладміліції (Засічної лінії з 1731 року), полонів татарами.

Маяцькі, торські, бахмутські козаки-солевари отримали платню з казни та були обєднані до Бахмутського кінного козацького полку.

У 1744 році за запитом коменданта підполковника Спешнева до Бахмуту прибув камер-радник Юнкер, інженер-майор Мазовський. Юнкер описав солеварні заводи.  Випускник Лейпцігського університету, «професор поезії» і друг фельдмаршала Мініха приїхав до Росії в 1731 році (р.1702 - ум.1746), з 30 червня  1737 по 1746 рік він був директором Українських бахмутских і торских соляних заводів.Вони мали 12 відерні підйомні машини, лагодили сковороди майстри тульських заводів,

 За дорученням Юнкера м.В. Ломоносов склав «Низький доклад.о соляних делах.в Бахмуте і Торі». Майже 2 року Юнкер і Ломоносов вивчали соляну справу в Германії, в Бахмут Юнкер прибув, на думку Оглобліна, в 1739 році. Він припускав збільшити надходження в казну від 0,5 до 1,5 мільйонів рублів. На думку Ломоносова, «недолік в працівниках, недолік дрів до задоволеного варення, худий стан солі, небезпека тамтешньої сторони», те, що «магазини» солеварень були малими, сіль засмічувалася і розпливалася від дощової води, колодязі не чистилися, чрены прогнили, сурми і хутра знаходилися несправними, а інструментів не вистачало - було причиною занепаду солеварения.

    У фортеці Бахмут у 30 роки ХVIII століття через річку було 2 дерев’яні мости, земляні вали з бастіонами, у форштаті (внутрішньому укріпленні) знаходилися 2 погреби для пороху та грошової казни, магазин для хліба, цейгауз з «вогнепускальними орудіями», дерев’янні казарми, дерев’яний будинок  коменданта, його  Канцелярія, «присутсвєне судів місце», амбар для солі дерев’яний, кам’яний погріб для казни, дерев’яний купецький приїджий Двір.У Бахмуті мешкало з цивільного населення (крім гарнізону) дворян 26, духовних осіб 51, купців 144 з 138 членами родин ( євреїв 21). Міщан 492 (євреїв 69), господських селян 165, відставних чинів (25 років служби) 1, калмиків 69.  Місто мало 4000 десятин землі. Базари відбувалися по п’ятницям та неділям, великі ярмарки на Петра і Павла та Богородицю. Привозять тканини, коней та рогату худобу. Вода у місті погана, солона. Земля від балки Чиркової  «ілувата, кам’яниста, алебастрова». Дороги йшли на Харків і Куп’янськ, Таганрог. Місто мало 3 церкви- Троїцьку, Рождественсько- Богородичну та цвинтарну (за фортечним валом).

   Вже в кінці 30-х років ХVIII сторіччя виникли проблеми з паливом для солеварен. За всього бажання сучасних луганських істориків-краєзнавців довести, що Чирков після відкриття кам'яного вугілля експедицією Г.Капустіна і Г. Столбова поблизу Бахмуту, ніби-то використовував на солеварнях кам'яне вугілля - ця «ідея» залишається міфом.

Хоча у архіві фортеці святого Димитрія на Дону зберігався Указ царя Петра Першого від 24 вересня 1724 року «О приисках каменного угля»- «прошедшего 1723 года сентября 11 дня Его Императорское Величество будучи в доме генералфельдцехмейстера президента Берг-Коллегии графа Якова Брюса приказал послать..на Осередь, где приискал подьячий Капустин в том месте и кругом тех мест искать и серной руды…Выделенные к делу вызванные из Англии через вице-президента Гордона мастера Яган Никсон с четырьмя его вспомогателями…, из Берг-Коллегии 2 лабораторных ученика Иван Берестов, Петр Власов, солдат  Петр Шмаров, Иван Дуб, толлмач Яков Грамотин, лейб-гвардии Преображенского полка унтер Андрей Павлов…деньги 100 рублей отданы помянутому унтеру… и буравами щупать вглубь как надлежит то уголье и руды». Тільки 24 вересня 1724 року Указ отримав комендант Петро Ізмайлов. Тому, як вважають дослідники, доля експедиції Капустіна-Ніксона невідома. Петро помер, його ідеї поховали спадкоємці престолу.

Про недолік лісу як палива на солеварнях говорить, наприклад, Указ імператриці Ганни Іоаннівни від 22 січня 1739 року, де у відповідь на вимогу наказного отамана ВД  Фролова заборонити на 4 роки рубку лісу в Трехизбенського юрта  лісу цариця доручила розгляд цього питання фельдмаршалові де Ласси і генералові Льовашову. «Льовашов рапортовал.в згаданих трехизбенских лісах поряд річки Дінця від набігів кримських татар чинять багато засеки, які і надалі вельми потрібні. і бахмуцким соляним заводам в дровах мізерності і в доходах збитку лагодити не належить».

На виварювання 50 пудів солі в Бахмуте йшов кубічний сажень дрів (у рік до 10 тис. сажнів по 4 рублі за сажень - на 40 тис. рублів, оплата солеварам до 25 тисяч рублів)

Було потрібно постачання заліза і приїзд ковалів з Тули і Єльця. Потрібне вже по 600 козаків з кожного слобідського полку. У 1740 році на заводах було тільки 16 слобідських козаків. Тому уряд повертається до приписки до солеварень людей з Маяк і інших городків, жителів навколишніх до Бахмуту поселень (по перепису Хрущева 1732 р. тут  було всього 1445 чоловік), збіглих. Не дивлячись на  жорсткі заходи в 1743 році прибули 271 людина, а в 1745 році з 600 працівників в Бахмут прибуло 63, а Тор всього 6.Подполковник Спешнев послав  приблизно 100 працівників до Юнкера в Тор відбудовувати солеварні. Робочим людям платилися якісь гроші з казни.

 27 серпня 1747 року Єлизавета Друга в своєму указі писала, що «бахмутские жителі і інших   міст і слободи малоросіяни у відведених війську донському місця в Леонтьеви і Глухих байраках і рубають селитбеной і дров'яний ліс, якого немало спустошили, і возять на продаж в Бахмут і Торі». Цей порядок був встановлений ще при фельдмаршалові де Ласси, видавалися ордери, по Дінцю ліс рубати заборонялося.

Оскільки солеварение приносило в казну до 40 тисяч рублів щорічно, Єлизавета була стурбована «Бахмутським соляним заводам дати дозвіл до рубки лісів на одні корита, скільки бахмутский комендант зажадає».

У Указі від 9 лютого 1748 року сказано, що «в соляних варницах при кожній сковороді є по  садівникові, в яких знімається сіль, і під садівниками ставляться куфы, що називаються старушницами». Від солі звичайні «куфы» приходять в непридатність за рік, стоять по 40 копійок. Якщо ж їх робити з дуба, то стояли вони по 25 років і коштували 50 копійок. Тому було і вирішено за дубовим лісом послати за 80 верст від Бахмута в Глухі байраки отамана солеварні Наума Міхайлова, але загін донського старшини з 6 козаками перешкодив рубці лісу для сковород. Дубові ліси були вищі за Луганську станицю в Теплінськом, Староайдарськом, Трехизбянськом, Краснянськом, Сухаревськом юртах по Дінцю. Уряд повинен був з Воронежським губернатором відвести для рубки на солеварні  інші ліси.

Уряд турбував, що донські козаки почали торгувати манычской злитиму і виникла конкуренція з бахмутскими і торскими промислами. 

У Указі 23 травня 1748 року писалось- «Бахмутськой провінції великоросійським жителям і черкасам сіль продається маноцкой бузун від козаків слобідського Острогожського полицю і  Михайлівської станиці багатьом числом, донські козаки до продажу маноцкой солі  допущені в слобідські полиці без жодної заборони», спіймані з сіллю  росіяни вказали на постачальника донського козака Никифора Лямзіна, якого належало заарештувати і допитати.

23 травня 1748 року поступає Указ «з приводу продажу в слобідські полиці і великоросійським людям манычской солі і забороні такого продажу, про висилку винних в цьому козаків до слідства» в Бахмуте.

31 липня 1752 року в новому Указі мова йде про недопущенні і позики манычской солі що приїжджає на Дон великоросійським і слобідських полків людям, рівно вивозу тієї солі в слобідські полиці» - по рапортах заставши в Бахмутськую соляну контору «люди поиманы з невказаною маноцкою злитиму малим числом.фунтов по п'яти,  і по десяти, і по двадцяти, і по пуду в тих, що привезли бувають», нібито, для соління  риби, що купується на Доні. Єлизавета наказала, щоб «козаки  приезжим.людям на соління риби і для їжі, паче до вивозу» не давали, «по всіх въезжим вулицях прибити публічні листи», щоб виїжджаючі  солі « не більше трьох фунтів не мали на кожну персону».

Судячи по документах Історичного архіву України, в 1752 - 1758 роках отаманами солеварів в Бахмуте були Попівство, Воськобойников, Фісуха, Данілов. Вони отримували «Інструкції» уряду і Соляної Контори.

З 1754 року за нестачею солі уряд дозволив гетману К.Разумовському ввозити сіль з Криму через Запорізьку Січ. На початку 60-х років Росія мала потребу у 2 млн.пудів солі- 1,5 млн. привозили з Польщі та Криму, а 500 тисяч повинні були виробляти у Бахмуті та Торі (але цього ніколи не було, за визначенням М.В.Ломоносова). Кримська сіль коштувала 30 копійок пуд.

Продаж солі до Польщі успіху не мав, як і обов'язкові постачання «бахмутки» у фортеці Української укріпленої лінії в 1765 році.  

 У 1756 році бахмутские  солеварні заводи були віддані у відкуп  орловським і мценским купцям на чолі з Рябовим на 6 років. Сольовареніє продовжувало  знижуватися.

Краєзнавець І. Корнацкий наводить приклади втечі робочих людей з солеварен (на жаль, архівні джерела інформації автором не приведені). Так, в 1758 році від бахмутчанина І. Маркова бігли три працівники до полтавського козака Ф. Вечері. Не ясно, чи були збіглі кріпосними (?) або вони приписані були від одного із слобідських полків.

Гетьман Разумовський почав купувати сіль з Криму, дешевшою була і донська сіль. Практично були вирубані ліси в районі Бахмута. Ліси в Донбасі стали власністю кн. Потемкина, потім він продав їх Фалєєву, дрова доводилося возити здалеку.

В 1759 році за поданням генерала І.Хорвата (Нова Сербія) до Бахмуту прибув радник Ладигін, що зазначав відсутність солеваріння та «откупників».

Адміністрація Бахмута часто самоуправничала. Полковник Спешнев « багато  б'є публічно без милосердя по спині і по череву і з боків, всі бідні прийшли у великий страх».

У 1765 році уряд припинив присилати в Бахмут робочих людей з Білгородської і Воронежської губерній, а  комендант фортеці наказав солеварам вивезти 600 пудів сіна. Солевар Борис Андрєєв почав підбурювати 150 солеварів до непокори, ударив прапорщика  Голубкова, хапав його за мундир і порвав йому рукав мундира. Бунт закінчився публічною прочуханкою Андрєєва і основних учасників хвилювань.

Страйк «роботних людей» Бахмутських і Торських заводів в 1765 році закінчився покаранням батогами солевара Андрєєва, розісланий був наказ Бахмутської контори: «Зазначеному солеварові Борису Андрєєву за  його ослушность і за те, що чинив прапорщикові Голубкову образи вчинити покарання батогами і про те для відома до солеварскої команди послати указ».

        У 1767 році від купецтва Бахмуту і «протчих жителів» був  переданий Наказ  депутату публічному нотаріусу Канцелярії Слобідсько-Української губернії Василю Селіванову, який повинен був доповісти про «недоліки і потреби» правительствуючому Сенату в Москві. «Місто Бахмут при самому прикордонному місці степовому і лісів поблизу немає, і річка Бахмут найменший приток має, а в сухменне літо і пересихає. Від Таманської Порти, від Кримської області поставляються від міста застави  в минулих роках від ворожого нападу, від турок, кримських і кубанських татар, азовських бешлеїв  спаленням хуторів,  розкраданням і грабунком всяких маєтків і вигоном коней і худоби.. варварством на тутешніх степах біля міста смертним вбивством, надзвичайним мучительством, полоненням обох статей людей, часто  наносяться з кримської сторони морові епідемії за невипуском з міста в смертному страху і відчаї» - так описували торгові люди і міщани свої проблеми. Купці з прикажчиками і робочими людьми  входили із зброєю до гарнізону, брали участь в обороні, поставляли харчі, брали участь «в гонитві із зброєю і запасами з легкими військами». Сарана виїдала посіви, місто мало недолік хліба. Купці понесли збитки від захворювання худоби і пожеж 1764 року в Бахмуті і  1765 року в Луганській станиці. Купці утримували кріпосний батальйон, зазнавали збитки, розорялися, не могли платити вчасно подушну подать Казні.

 10 червня 1769 року  в Указі імператриці Катерини наказувало донському отаманові С. Ефремову і воронежському губернаторові генерал-майорові Маслову, що  «головна соляна контора требует,.чтобы в провезенні Бахмутського батальйону прапорщиком Голубковим на бахмутские соляні заводи сковорідного заліза через станиці, мимо яких слід буде, як в дачі безупинно підвод, так і у разі потреби на платіж підводять позичково грошей, які повернені бути мають з бахмутского соляного збору, і в протчем корисному вспоможении»  .

З «Статуту про сіль» 1777 року відомо, що загальна  здобич солі в Бахмуте впала з 290 тисяч пудів в 1750 до 34 тисяч в 1782 році. Різкий підйом на заводах Бахмута  в 264 тисячі пудів був в 1768 році і відразу ж спад до 1,2 тисяч пудів в 1772 році.

У 1771 році Воронежський губернатор Слобідської України Щербінін привертав до торгівлі зерном і сіллю з ногайськими татарами козаків з Бахмута.

Щоб підняти обсяг виварюваної солі на Бахмутських і Торських солезаводах академік Гильденштедт  запропонував в 1780 році: використовувати для  печей   «земляне    вугілля», знайдене в Бахмутському  повіті, ввести градирування розсолу на Торських    солеварнях за прикладом Старо-Руських промислів «... ця користь у відношенні до українських варниць була ще незрівнянно більше потому що там цілі сім місяців продовжується велика спека; холод же взимку буває такий помірний, що градирню можна проводити безперервно; до того ж повітря там надмірно сухе і безупинно хвилюється сильним вітром».

 На початку 80-х років купець Василь Терентєв звернувся до Азовського губернатора з проханням віддати бахмутський промисел у оренду. До губернатора викликали коменданта полковника Івана Шабельського, який вказав на неможливість відновлення солеваріння та неприпустимість знищення лісів по Дінцю.

Тор 22 січня 1784 року-  отримав ім'я Словенськ (пізніше почав називатися Слов'янськ), став містом повіту Каатерінославського наміснитцтва. При реорганізації 29 серпня 1797 року Слов'янськ з повітом був переведений в знов створену Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 році почала називатися Харківською. Із Славянськоого і Ізюмського повітів був утворений  Ізюмський,  Слов'янськ став позаштатним містечком.

Губернатор Новоросійський В.О.Чертков 21 грудня 1782 року відпривив до Петербургу прохання про ліквідацію бахмутських заводів. У «Описі» перераховано майно; варниць 2 розміром 33х4 сажні, сковорід залізних 11, нових 3, печей 10, басейнів з деревяними стінками 2, деревяних корит 41, куфів з задовницями 19, тяглоової худоби 70 коней та 30 волів. «Кирилівський» колодязь мав 12 машин з 2 колесами, 2 сараї. «Хайлівський» колодязь мав сарай з 6 насосами. Все це майно було оцінено у 10 тисяч рублів, на торгах продане за 12 тисяч (за даними А.Скальковського, який вивчав документи губернської канцелярії на початку Х1Х ст.).

 Заводи солеварні Бахмуту і Тору були продані, це  рішення затвердив генерал-губернатор Новоросії Г.О. Потьомкін.

           В цей період у документах згадуються слобода Покровська, село Луганське та дача Матвія Ларіна-Кодемо. Зайцево (Миктівка) засновано в 1776 р. Азовським губернатором Чертковим, який у районі Жованого Лісу, балок Житньої и Сухої на зимівники запорожців перевів як військових поселенців родичів з Черниговської, Полтавської і Білгородської губерній. По імені Микити Дев'ятілова поселення отримало назву. У 1782 році тут мешкало 121 чоловіки и 97 жінок.

 

2.ВІЛНОВЛЕННЯ СОЛЕВАРІННЯ У I ПОЛОВИНІ ХIХ  СТОЛІТТЯ.

 Академік, відомий економіст Донбасу і України В. К. Мамутов так оцінює історію становлення промисловості, торгівлі нашого краю: «Перші хвилі діяльних емігрантів з інших країн і інших регіонів Російської імперії в XYIII-XIХ століттях, а потім їх нащадки, опинившись в новому географічному і історичному середовищі, при всьому своєму генетичному зв'язку з країнами і народами, з яких вони прибули і чию культуру сюди принесли, утворили все ж таки нове досить специфічне суспільство. Відбулося щось схоже на процеси, що протікали при заселенні європейцями Америки, зокрема, тієї ж Каліфорнії».

Ще в 1725 році Василь Вергильов в «Доказі про місто Бахмут» перераховував культури - жито, пшениця, просо, горох,  ячмінь, овес, квасоля, чечевиця, кукурудза, «літнього овоча  городнього буває достаток». В 1833 році Катеринославський губернатор вказував, що з огородних культур «виділяються картопля, капуста, буряк, лук, морква».

Після приєднання Криму до Росії Бахмут опинився в «глибокому тилу». Солевари Бахмуту в 1790-96 рр. відселилися в знов осв’яченій слободі Покровське (відвезли з собою дерев'яну Миколаївську церкву) та селі Зайцеве.

Приєднання Криму відкрило доступ тисячам чумаків до дешевої сивашської солі "кримки". Сіль "бахмутка" вимагала викачування ропи з колодязів, їх ремонту, величезної кількості дрів і доставки кам'яного вугілля. На багато верст навкруги Бахмуту були вирубані ліси байрачного  типу, почалася вирубка по Дінцю.

Французький письменник Дюма в середині XIX сторіччя по дорозі до Астрахані описує здобич солі «кримки»: «... ці озера наливаються водою весною, коли тануть сніги, влітку підчас проливних дощів. Тут же розчиняється кількість донної солі і солі в шарах, на яких покоїться маса води, наступає велика спека і вода випаровується, залишаючи широкі слої солі, що кристалізується... робітникам залишається лише підчіплювати її лопатою і кидати на вози».

На об'єм здобичі самосадкової солі впливали кліматичні аномалії, в дощові роки її яидобуток різко падав.

У зв'язку із зростанням цін на сіль в кінці XVIII сторіччя правительствуючий Сенат приймає рекомендації про відновлення бахмутських промислів.

 Цьому сприяла та обставина, що експедиція капітана Скорнякова 12 травня 1792 року повідомила через оберштеркригскомісара Михайла Фадєєва про знахідку вугілля у Війську Донському, команданта Таганрогу бригадира І.П.Касперова надіслати 10 арештантів з сержантом Лебединським копати штольні, щоб видобувати до 100 тис.пудів вугілля. Імператор Павло I в 1795 році доручив директору Луганського ливарнопо заводу Гаскойну провести обстеження Бахмутських варниць, перебудувати печі і відлити чавунні чрени – сковороди. За доповіддю у 1798 році головного директора Берг-Колегії та враховуючи закладку вугульної шахти Штеричем у маєтку на річці Білій у 22 верстах від Лугаського ливарного заводу  видав указ «залишені Бахмутські і Слов'янські варниці відновити». В 1799 році міністр внутрішніх справ князь В.П. Кочубей по Указу імператора Павла I розпорядився, щоб Катеринославський губернатор і Соляна контора почали роботи в Бахмуті. Сенат відпускає 9278 рублів на чищення колодязів, кладку печей, виготовлення залізних клепаних чренів (сковорід).

Маркшейдер Чернявський заклав в Бахмуті першу бурову свердловину,  відправив до Петербургу міністру фінансів Чернишову зразки кам'яної солі. Було підраховано, що на відновлення солеварень буде потрібно 98324 рб., на його щорічне утримання 40069 рублів. Цю суму Сенат Правітельствуючий знайшов непомірно великою, а користь від виварювальної солі сумнівною і на наступну доповідь міністра внутрішніх справ графа Кочубея, імператор повелів «...наиказ про відновлення Бахмутських варниць залишити без виконання».

   Костромський майстер солеваріния Ашитков отримав оклад в 10 рублів в місяць. Майстра спіткала невдача - через неправильно побудовані печі і сковороди «досвід зробити було зовсім неможливо», а губернатор доносив до Петербургу «...дія кам'яного вугілля ... вельми швидко пропалює і псує   кислотою залізний чрен». Невдачі в Бахмуті привели до запитів з Петербургу  «якої поведінки майстер Ашитков і чи майстерний в своєму ремеслі?». В 1805 році Ашиткова засудили «за розкрадання з соляного магазину і кузні різних речей».    Смерть імператора Павла  зашкодила подальшим роботам в Бахмуті.

На початку ХIХ сторіччя якесь видобування солі  потихеньку велося...        

    В царювання Олександра I з прожектами про відновлення солеваріния в уряд зверталися В. Шостак, Д. Бродський, купець І. Зайцєв, міщани брати Білоусови, титулярний радник Башинський, поручик Окороков, міщанин  Ольшанський. Деякі з них вирішили відновити солеваріння, засноване на заготівці дрів в районі Маяк і Святогірського монастиря. Надвірний радник Константиноградського повіту К. Бродський припускав використовування кам'яного вугілля, наймання на варниці місцевих жителів, в’язнів бахмутського тюремного замку (злодіям на відробіток вкраденого, що відбувають «за дрібні вини»). Сіль, що здобувається, повинна була коштувати не вище 40 копійок за пуд для жителів Бахмутського і Ізюмського повітів. Автор прожекту хотів від властей тільки заборони ввезення сюди «кримки».

      Уряд Олександра I в 1808 році   доручає директору Луганського ливарного заводу Якову Нілусу вивчити питання про відновлення солеваріния в Бахмуті і Словянську.

      В квітні 1808 року міністр внутрішніх справ О.Б. Куракін доручає Катеринославському цивільному губернатору дійсному статському раднику К.С. Гладкому і Слобідсько-Українському цивільному губернатору в Харкові дійсному статському раднику І.М. Бахтіну доручити «пану оберберггауптману Нілусу, щоб він прийняв на себе працю або підлеглому зняти план Бахмутських і Слов'янських соляних варниць і зробити топографічні оних описи».

В червні 1808 року Яків Хрістиянович Нілус побував в МВС в Петербурзі і відправив листи з свого боку Харківському і Катеринославському губернаторам. І.И. Бахтін відправив в Словянськ з Чугуєва губернського землеміра Драгомира «доставити грунтовний топографічний опис колишнім Слов'янським варницям, на яких соловаріння мусить поновитися за допомогою земляного вугілля». Доручення допомагати Я. Нілусу було дане і Ізюмському земському справнику.

Далі благих намірів і доручень скласти плани і описи справа в 1808 році не пішла.

Після закінчення Вітчизняної війни 1812 року уряд  знов робить спробу відновити солеваріння в Торі і Бахмуті.

10 травня 1813 року військовопоселений села Хрестище Федір Ольшанський звернувся до Слов'янського городового ратнера Навроцького з пропозицією узяти солеварні «на наступних кондиціях: відновити ті варниці власним коштом, не вимагаючи від казни ніякої допомоги і винагороди (протягом 4 років), а по приведенні їх в справність і порядок солеваріння з джерел і озер йому одному з виплатою в казну акцизу», який складеться в той момент ще 6 років по 60 рублів. «Слов'янським жителям з джерел соляної води бочками і бочонками не брати», сіль продавати за вільними цінами. «Уряд має право віддати їх кому іншому на яких заманеться буде умовах». Ольшанський через 10 років «зобов'язаний здати оні беззаперечно».

Міністр фінансів Росії і Департамент гірничних і соляних справ наказали в листопаді 1813 року ратнеру Словянська у присутності справника і стряпчого повіту, після «розпубліковування» оголошення про торги, провести конкурс «між жителями міста Словянська».

26 листопада 1813 року торги відбулися, в них брали участь особи різних станів - купець Кисильов, купецькі сини Іван Рогозін і Іван Пятиробльов, міщанин Опанас Каніщев, військовообиватель Федір Ольшанський, прапорщик Захаде, прапорщик Карпов, обиватель Газін, поміщіця Марія Андрійовна Павліщева.

Якщо Карпов запропонував платню за «оренду» джерел 1000 рублів на рік, купець Кисильов 1170 рублів, міщанин Каніщев 1580, то капітан Тренер за дорученням М.А. Павлищевої запропонував 1600 рублів і виграв торги. 2 січня 1814 року з Петербургу послідувало розпорядження до Харкова і Катеринослава для «розпубліковування, що бахмутські і слов'янські казенні запустілі соляні варниці запропоновано для відновлення на них соловаріння віддати у володіння приватній особі... деякі просили віддати їм зазначені варниці в утримання». Департамент гірничих і соляних справ вказував, що «в представлених умовах ухвалювалося запозичити ліс з казенних дач, якого дозволу по безлісості тамошнього краю неможливо».

Уряд, Міністерство фінансів не поспішали віддавати варниці навіть в приватні руки, поставивши умову претендентам узяти разом і Слов'янські і Бахмутські джерела. Була пропозиція в 1817 році узяти джерела «у вічне і потомствене володіння..., зобов'язавши платити після закінчення пільгових 6 років по 40 копійок з пуду проданої солі». Уряд встановив з жовтня 1817 року восьмимісячний термін для нових «заявок відновити виробництво солі на вигідних для казни умовах». Казенній Палаті в Чугуєві пропонувалося опублікувати, щоб «з чесних людей з'явилися охочі заснувати виробництво солеварень власним утриманням для обігу солі на вольний продаж».

Цікаве листування в січні-лютому 1818 року між Слобідсько-Українським губернатором і міністром фінансів, де йшлося, від якого терміну вважати 8 місяців? Міністр роз'яснив - з жовтня! «Торги  бахмутськими джерелами разом із слов'янськими, і разом одній особі віддати!»

Проте, Слов'янські варниці були віддані М.А. Павліщевій, а ізюмський справник доносив Слобідсько-Українському губернатору про те, що «з оних тільки озер» в Словянську можна виварювати в рік 1800 - 2200 пудів солі».

Департамент гірничних і соляних справ вирішив знов привернути фахівців Луганського ливарного заводу. Тут починав працювати з 1816 р. переведений до Гірничого Департаменту чиновником з особливих доручень і секретарем Департаменту Є.П. Ковалєвський.

19 грудня 1817 року бахмутський городничий Миронов повідомляв, що «у середині тамошнього міста неподалік річки за течією оної ліворуч два соляні колодязі, які при існуванні в колишній час заводів солеварених були обкладенені дерев'яним зрубом». Колодязі мали глибину до 15 аршин, викачування ропи велося 12 кінними насосами, «сіль виварювалася через коливанську чашу і виходило в оній в добу по 120 і 130 пудів на одній сковороді, яких в минулі часи  було числом до 120».

Городничий Миронов так описує стан солеварень - «по знищенню заводів і з продажем будов, ті колодязі залишалися без жодного нагляду, згодом часу засипані землею, засмітилися мулом, річковою водою і тепер знаходяться в такому положенні, що ледве можна їх визнати такими, що є в наподобії ям».

28 лютого 1818 року Департамент повідомив Слобідсько-Українського губернатора, що «вважає за необхідне оглянути на місці бахмутські і слов'янські ключі, покладаючи виконання цього на урядовця обергиттенфервальтера 8 класу Ковалєвського».

Євграф Петрович Ковалєвський (якому тоді було 28 років) звернувся до Харківського губернатора «по-перше наказати земському справнику, щоб він після прибуття моєму на місце доставив мені відомості про соляні джерела як колишньої розробки, так по яких проводиться солеваріння, в що обходиться пуд солі промислового виварювання, і в що обходився він раніше, коли знаходилися при джерелах насоси і градирні, що коштують дрова і звідки оні, як дорого продаються будівельний ліс і цегла?»

Є.П.Ковалєвський просив і Катеринославського губернатора зобов'язати бахмутского городничого Бабенка «надавати подібне вспомоществованіє при випробуванні бахмутських джерел», виділити «працівників для пошуку за допомогою земляного буру джерел», що завалилися, оскільки геолог вважав, що «запустити колодязі солеварень в дію можливо шляхом розкопок на місцях колишніх колодязів».

Для фінансування робіт Є.П. Ковалєвського пропонувалося витребувати з таємного радника в Чугуєві Теплова за утримання майстра Луки Кримановського 1750 рублів недоїмки в Казенну палату.

В роботі-звіті «Історичні і статистичні відомості про Слов'янські і Бахмутські соляні варниці» в Журналі МВС Є.П. Ковалєвський писав – «соляні джерела на лівому березі річки Бахмут - 2 колодязі в сажнях десяти від русла поблизу кріпосного валу... квадратні, один глибиною сажень 10, а інший менше...». Чрени вміщали до 360 відер ропи, сіль випаровувалася за 4 години, 6 разів на добу, дрів йшло до 4 кубічних сажнів, при чрені працювали по 2 солевари, одержуючі 1 копійку з пуду».

Є.П.Ковалєвський заклав бурову свердловину у старого колодязя солеварні і визначив, що на глибині 8-9 сажнів (приблизно 15-17 метрів) знаходиться щільний вапняк «важко бурити  і соляний росіл, вийнятий з свердловини росіл показав 5 градусів». Помітимо, що дослідники історії Бахмуту завжди зв'язували виникнення солеваріння з існуванням поблизу річки в пластах вапняків карстових провалів, що доходять до шару кам'яної солі. Якраз, Є.П. Ковалєвський першим припустив існування в Бахмутській долині могутніх пластів кам'яної солі для промислової розробки.

         9 грудня 1819 року Департамент оголосив «про залишення Бахмутських соляних джерел в дійсному їх положенні».

У 30 роки з проханням до уряду надати дозвіл « побудувати пічі для виварювання солі» звернувся словянський міщанин Василь Прус. А.Скальковський писав, що  місце бахмутських солеварень «лежить за містом і використовується для садів та городів».

В 1841-42 роках тут працювала експедиція англійця Мурчисона.

Спроби видобування солі в Бахмуті  продовжувалися. З «Справи Департаменту гірничних справ» відомо, що в жовтні 1860 року син купця 3-ї гільдії Степан Аристархович Іваницький із Словянська звернувся до імператора Олександру II з проханням: "займаючись в місті Словянську солеварінням... придбав знання в розшуках в надрах землі соляних джерел..., проїжджав по бахмутскому вигону помітив в деяких місцях повинні знаходитися такі...". Бурінням  свердловини Іваницького в 1833 році керував інженер Кондратьев.

По проханню С.А. Иваницького Бахмутський магістрат виділив 4 десятини землі з орендною платнею в рік 12 рублів сріблом. Іваницький просив царя звільнити його від сплати акцизу на сіль, що здобувається, протягом 12 років.

В 50-ті роки XIX сторіччя акцизний податок стягувався з продажу горілки, цукру, тютюну, солі, чаю і інших товарів, входив в ціну товару. Горілчана частка акцизних надходжень в державному бюджеті Росії в 50-60 мільйонів рублів на рік складала до 30-35% річних надходжень. Уряд передав прохання С.А. Иваницького в міністерство фінансів, звідки в 1861 році прийшла відповідь, що «клопотання його, як не відповідне -користі казні, підлягати задоволенню не може». Іваницькому наказували вступити в купецький стан в Бахмуті. Після цього з Бахмуту від Іваницького і бахмутян царю знов прийшли прохання не «залишити милостивейшим рішенням представити можливість бути в числі корисних громадян, прагнучих до суспільного блага». «Якби предмет цей не був зв'язаний з народними вигодами цілого суспільства, я не наважився б звернутися... мабуть в цій справі Богу бажано ощасливити мене, Государ, бути корисним Вітчизні» - купець витіювато міркував про користь «місцевості» від його побудованого заводу, «сотні душ матимуть кращі засоби для того, щоб утримувати  себе з сімействами».

Майже два роки вів безуспішне листування з урядовцями Петербургу С.А. Іваницький, дістаючи відмову за відмовою.

Існує ряд монографій та статей дорадянських дослідників В. С. 3іва, П.В.Оля, І.В. Фолюшевського, сучасних  українських авторів Ю.В. Макогона. Р.А. Бакланова, В.І.Овіннікова по  питанню розвитку солевидобування.           

Важливим центром чорноморської торгівлі Росії був  Таганрог. В 80-ті роки ХIХ ст. через порт вивозилося товарів на 8,7 млн. рублів.

Як відзначав на початку ХХ століття Н.Фомін, природні поклади корисних матеріалів сприяли пошуку шляхів їх вивозу. Все почалося з проблеми вивозу до Чорного та Азовського морів лисичанського антрациту. У 1826 році граф генерал-лейтенант. Новоросійський намісник Олексій Семенович Воронцов побудував перший пароплав «Одеса» на камяному вугіллі, у 1837 році міністр фінансів Канкрин, автор відомої грошової реформи, розглядав проект надання СіверськомуДінцю судноплавства. Але вже у 1835 році О.С.Воронцов робив спроби розчистити його русло. У 1841 році О.С.Воронцов почав проектування залізниці від Лисичанська на девевяних рейках до Бердянська та Олександрівська. Міністерство фінансів побудувало пароплав «Донець», другий пароплав належав директору Луганського заводу інженеру-полковнику М. М. Летуновському. Вони возили вугілля до Ростову. Летуновський забеспечував вугіллям скляний завод барона Фіркса у Ростові, залізною баркою сплавляв сало на експорт.Можливо, звідси пішло накопичення капіталу на майбутню камяносоляну копальню «Брянцівську» у 80-ті роки…

 3.КАМЯНОСОЛЯНІ КОПАЛЬНІ ТА СОЛЕВАРІННЯ.

У травні 1861 року С.С.Поляков побудував першу залізницю у 63 версти від Гришевого-Лисичанська до Аксая на Дону. Будівництво коштувало 3,9 млн.рублів, 44 тисячі верста. Найбільшою на той час стала Курсько-Харківсько-Азовська залізниця. На її лінії було понад 100 заводів, залежав вивіз хліба з чорноземя до південних портів, розвиток вугільної, металургійної та соляної промисловості. У березні 1865 року граф Баранов, князь Кочубей та генерал-майор Мартинов внесли до Уряду проект будівництва, але 1 березня 1868 року цар Олександр віддав  рязанському 1 гільдії купцю С.С.Полякову будівництво доріг Курськ-Харків і Харків-Таганрог з гілкою на Ростов. Статут затверджено у лмстопаді 1860 року, Поляков отримав кредит Уряду у 9 млн.рублів на придбання паровозів, мав збудувати дорогу за 2 роки. Але вжеу грудні цього року залізниця запрацювала. Вона пройшла через Словянськ, Краматорськ_ Микитівку_ Ханжонкове_ Таганрог.

Одночасно у квітні 1869 року Дж. Юз домігся у Комітеті міністрів будівництва Костянтинівської дороги вартістю 5,3 млн.рублів, 68 тисяч верста. Замість 6 років її збудували за 3- Костянтинівка-Ясинувата-Оленівка (Юзівка).

 В 1869 році бахмутські купці і промисловці на чолі з В.А.Ангеліді звернулися до уряду з проханням про «невідкладну необхідність з'єднати місто   залізницею з Харково-Азовською лінією», переконували царя, що «місто Бахмут було  центром всієї торгівлі повіту і частини Війська Донського, залишаючись в 20 верстах від залізниці, не могло підтримати свого колишнього значення і ввезення товарів зменшилося. З проведенням залізниці значення його в торговому відношенні відновиться».

Прохання бахмутян підтримав дійсний статський радник князь О.П. Трубецький, що організував перші дослідницькі роботи по передбачуваній трасі.

14 березня 1874 року Олександр видав Указ про будівництво Донецької залізниці.Міністри шляхів сполучення граф Бобринський та міністр фінансів граф Рейнер були проти передачі у концесію, за будівництво коштом казни. Новий міністр МШС генерал Посєт домігсяпередачі у концесію С.І. Мамонтову гілки через Бахмут з Попасної на Краматорськ за  ціною 44 тисячі рублів верста.

 Купцям-грекам В.А. Ангеліді і І.П. Скараманзі залізниця була потрібна для вивозу продукції солеварного заводу. І. П. Скараманга зважився на оформлення концесії на себе «без жодних гарантій і субсидій уряду», «причому маю честь представити підписку банкіра в тому, що торкається коштів на спорудження дороги» наявні -- писав в Петербург І.П. Скараманга. Передбачалося затратити на будівництво вітки 7,7 млн. рублів.

              17 травня 1876 року проект Бахмутської гілки був затверджений техніко-інженерним Комітетом міністерства шляхів сполучення, розглянутий графом П. О. Валуєвим, міністром державного майна. Проїжджаючи через Бахмут в 1876 році граф Валуєв зажадав від  В.А.Ангеліді  Опис свердловини і висновки геологів, що працювали на запрошення І.П.Скараманги, дав поштовх розробці кам'яної солі.  По його вказівці була продовжена залізнична гілка від Ступок до околиці Бахмуту, що дозволило побудувати  заводи Фарке і перший залізничний вокзал. 

 Міський Голова В.А. Ангеліді відзначав заслуги міністра - «цією милостію ми і міське населення виключно зобов'язані Вам».

На будівництві залізничної вітки від станції Краматорська на Попасну і Лисичанськ з відгалуженням через Ступки на північну околицю Бахмуту  було витрачено 2,3 млн. пудів рельсів, що ввезли з закордону, сплативши 840 тис мита асигнаціями у 1877 році.

1 грудня 1878 року перша залізниця з Бахмуту була відкрита для руху. «Пану Міністру фінансів. Маю честь повідомити Ваше високопревосходительство, що 1-го цього грудня відкрито правильний рух по Донецькій кам'яновугільній залізниці:

-на головній лінії від станції Зверєво, загальної з Козлово, Воронежсько-Ростовською залізницею до станції Хацапетовки;

-на гілці від ст. Хацапетовки до ст. Микитівки, загальною з Курсько-Харково-Одеською залізницею;

-на гілці від ст. Дебальцево головної лінії до Луганського заводу;

-на гілці від ст. Дебальцево головної лінії до ст. Краматорської, загальної з Курсько-Харково-Азовською залізницею, і на розгалуженні цієї лінії до Бахмуту; всього 389 верст. Міністр шляхів сполучення генерал-ад'ютант   Клейнміхель».    

   В 1871 році грек І.П.Скараманга заклав свердловину, що дала дані про могутній шар солі під Бахмутом. В 1871-1872 рр. при бурінні свердловин був присутній профессор- геолог Харківського университету О.В. Буров, про що написав в «Гірничому журналі» (т.1,1873 р.).

           Відновлення солевидобування пов'язано з припущеннями покладів кам'яної солі  у 1818-1819 р.р. Є.П.Ковалевським, в середині XIX ст. у районі Бахмуту французького дослідника Ле-Пле, професора Харківського университету М.Д.Борисяка. Для вирішення питания про перспективность видобутку кам'яної солі урядом 1876 р. було збудовано дві бурові свердловини - біля с. Брянцевки, що в 10 верстах від м. Бахмуту, отримали 49 сажнів чистої солі. 

В 1875 році у Росії видобувалося 4 млн.п. камяної солі та 14,4 млн.п. виварної.

 30 червня 1873 року міський Голова В. Ангеліді укладає з І.П. Скарамангою контракт строком на 81 рік. І.П. Скараманга отримує 5 десятин землі вигону, за що він повинен був платити в перші 10 років по 200 рб. в рік, потім по 300, 400, 500 в кожному десятиріччі, після 30 років - по 1000 рублів, після закінчення терміну контракту завод ставав  власністю Думи і міста. За основу проекту заводу в Бахмуті були узяті проекти заводу в Шененбекі (Прусія) потужністю в 800 тисяч пудів солі на рік,  в Нансі (Франція) потужністю до 1,8 млн. пудів. На будівництві працювало 215 бахмутчан, подарунки І.П. Скараманги привернули до будівництва увагу міністра державного майна графа П.О. Валуєва, директора Департаменту зборів барона Г.О. Розена, гірничого інженера - генерала Єрофєєва. В 1883-1884 рр. студенти IY курсу фізико-математичного факультету Харківського університету обстежували завод Скараманги.

               Завод Скараманги почав працювати у грудні 1874 року, мав 3 свердловини до 600 футів, використовували одну. Завод спочатку мав 8 чренів на 2 млн.пудів солі на рік.

      В 1881-84 роках на солевидобуванні в Бахмуті працювало 72 сімї з міста,73 з Луганської,Зайцівської, Званівської,Покровської,Камишувахської,Лисичанської волостей,24 з Павлоградського, Катеринославського,Ростовського, Словяносербського повітів, 172 сімї з Курської,Калузької,Харківської та інших губерній.

      Робочій день з травня по серпень становив 14 годин,зимою та восени 9 годин.Технічний персонал складали 2 керуючих,механік,касир,кореспондент,4 прикажчика.

      Криза 1884 року призвела до використання тільки 5 чренів з 14 (систем Ланге та Перре).Кожен давав по 700 пудів солі.Мав розміри 36х12 аршинів. Концентрація росолу становила 25%, для хімічного очищення вапняним молоком його зберігали у 2 ємкостях по 100 тис.відер. Росол викачували насоси з паровими двигунами та машинами по 25 кінських сил,об’єм викачування ропи становив 25 тис.відер на добу,були ще 3 резервні машини.    

       Чрен = сковорода представляв, по опису В.П.Горшкова по кресленнях заводів  Х1Х-ХХ ст., велике корито, зроблене з котельного заліза завтовшки 6—8 мм. Чрени мали прямокутну форми  6-8х10-12 м із стінками заввишки 0.4-0,5 м. Для зручності вигрібання солі стінки мали кут 110—115 градусами;  бічні стінки чрена були вертикальними. Виготовлявся чрен з  прямокутних пластин    заліза - полиць  10 х 10 - 20 вершків, завтовшки 7 мм. З'єднувалися полиці   заклепками діаметром 16 мм. в кузні.

Чрени встановлювали у варницях на стінки «жарових» ходів печей. Жарові ходи печі розташовувалися під чреном по всій довжині.

З довгих сторін чрену знаходилися «полиці» — деревяний настил-ковпак з витяжною трубою, на якому сушили сіль.

Полиці ділилися дерев'яними стінками невеликої висоти  на секції.

Дрова - колоди завдовжки в 1,5 аршина після розжигу топки рівно укладалися на всю висоту.

Новий чрен нагрівався до 80 градусів, щілини промазували житнім тістом. Після цього він заливався розсолом на висоту 4—5 см. і поступово висота рідини доходила до 20 см. і температура до 105-108°С. Розігрів чрена  тривав 4-5 годин.

 З підвищенням концентрації починали виділятися вуглекислі солі кальцію, магнію, гіпс і інші домішки, які осідали на дно у вигляді кірки чреннго каменя. Через 5-6 днів варіння товщина чренного каменя досягала  3—5 см., він викликав перепал металу, деформацію і пропалення, метал нагрівався до червоного коліру. Розсіл потрапляв на розжарені плити і проїдав їх.

На дні чрена кристали поэаренної солі «винімальщики» підтягували скреблами до похилих країв сковороди. Було 2 гребла, що відрізнялися  довжиною держака від 3 до 6 м.

Сіль лопатами викидалася на полиці. Після того, що сіль підсушували  на полиці її  зсипали в мішки  на склад — «магазею».

Чищення чрена передбачало видалення чренного каменю:  очищали поверхню від солі і заливали прісною водою для розпушування каменя, через 3 години воду спускали, починали «отколотку» каменя.

При прогоранні дна замінювали полиці, зрубували заклепки, нова полиця встановлювалася по отворах  знизу чрена, вставлялися розжарені заклепки, ричажковим ковадлом заклепки розковувалися.

Складовою частиною варниці була піч. Довжина колосникових грат в топках  3,3 м.  Топок на 1 чрен було 2 з двома дверцями в кожній. Внутріщня поверхня топки, склепіння і перший газохід викладалися з вогнетривкої цегли, а решта кладки чревна виконувалася з червоної цегли.

        Коли почалися проблеми із збутом солі, що не поступалася за якістю англійській (Ліверпуль)  і «кримці», міський Голова В.А. Ангеліді відзначав, що «публіка не звернула увагу на якість солі і по звичці купує іншу, тому що... продається дешевше».

        На початку 1880 року виварювання солі звели до мінімуму через падіння цін в Росії і «щоб не позбавитися досвідчених робітників». Двох свердловин для отримання ропи не вистачало, довелося пробурити нову в 1883 р. глибиною сто сорок шість метрів для закачування води, що розмивала соляний пласт.                             

Скараманга з метою зниження ціни на сіль звертався в міністерство фінансів про звільнення від акцизу на 10 років починаючи з 1875 до створення содового виробництва, що забезпечило б Росію на 80% вітчизняною содою і що дало роботу 500 робочим Бахмуту. Невдачі на заводі, збитки, клопоти могли підкосити здоров'я І.П. Скараманги, бо  в 1879 році він помер. Завод став власністю його дружини Агіри Єгорівни. Вона розширила виробництво, встановивши замість 5 -19 сковорід- чренів.

Виробництво виварної солі мало собівартість:  на отримання одного пуду солі йшло 5 відер росолу за ціною 0,25 коп., тобто 1,25 коп. пуд. Пуд вугіля коштував 11,5 коп., на пуд солі йшло 20 фунтів-5,75 коп. На 2 сковородах-чренах працювало 18 робітників, виробляли 300 тис. пудів на рік, заробітна платня робітників 5400 рб (тобто 25 рублів на місяць), у пуді солі платні - 1,46 коп. Інші витрати на пуд солі 1 коп. Таким чином, собівартість пуда складала 9,46 копійки. Власник заводу мав ¾ копійки чистого прибутку з пуду.

Завод Скараманги платив у міську казну на рік 679 рублів за землю,  городовий збір 750 рб ( 2,5 рублі з 1000 рублів капіталу), квартирний 600 і державний 900. Коштував завод 300 тис.рублів. В рік за десятину платилося 73 рб. Зарплата робітникам і службовцям складала 60 тисяч, а початок солеварения привів до подорожчання десятини землі в повіті з 25 до 80 рублів.

 Після смерті І.П. Скараманги в 1882 році його удова звернулася в Думу з приводу того, щоб викупити 25 десятин землі під солеварним заводом і про фіксацію збору 3 коп. з кожного пуда солі. Як варіант розглядалася оренда на 72 роки, що давало Бахмуту більше 740 тис. рублів. Скараманга просила продати ділянку за 20-30 тисяч, а міському Голові Й.М. Клейменову  покласти капітал в банк під 3% річних.

Гласні не розібралися і під впливом Й.М.Клейменова відмовилися змінювати договір,  Голова Думи І.М.Клейменов заявив, що у момент укладення 1 угоди хворів і не міг вплинути на її зміст ( 5 липня 1871 р.). Земля  спочатку віддавалася в оренду на 15 років, але в 1874-79 роках завод мав одні збитки. До того ж після закінчення терміну оренди Скарамага повинен був віддати завод місту, не отримавши прибутку від вкладених 100 тис рублів. Гласний Ліпар запропонував розтиражувати нову угоду зі Скарамангою, роздати гласним і залучити юристів.

Почесний громадянин і колишній Голова В.А.Ангеліді подав в Думу «Записку», де разом з проханням А.Скараманги запропонував передавати у оренду городові землі справа і зліва від мосту в Ільїновці через р. Бахмут – від маєтків Кишинської і Глефтєєнко до земель покровських селян і від Ільїновки до маєтку Смольянінової. Ангеліді вважав, що видобування солі зросте з 4 до 10 млн. пудів, а міська казна одержуватиме щорічно за оренду земель до 50 тис. рублів. Підприємці могли б уздовж залізниці у Ступках одержувати по 50 десятин землі на 70-80 років, вивоз солі коштував би з пуду 25 коп.

Залучені кошти могли бути витрачений за 10 років на мощення Бахмуту. Ангеліді наводив приклади «дикого бруду, непролазної багнюки» від будинку Першиних до кута будинка Глефтєєнка і від будинку Іванова до Бузніцького мосту. Отримані від продажу землі Скараманзі разом з майбутніми продажами і орендами могли б стати основою міського Банку Думи. А Скараманга могла б відмовитися від виварювання солі і перепрофілювати завод на випуск соди.

 З 1881 року сіль заводу Скараманги виставлялася на Всеросійській промисловій виставці в Москві. Одержує в 1882 році срібну медаль. Потім були нагороди в Одесі (1884), в Парижі (1889)Нижньому Новгороді (1896), Харкові (1908), Гран-прі і золота медаль в Лондоні (1907). А.Е. Скараманга удостоюється нагрудного знака цієї виставки (його відтиснення збереглося в Артемівському краєзнавчому музеї).

З виникненням соляних шахт завод Скараманги успішно витримав конкуренцію, невеликі солеварні заводи створюються Онуфрієвим, власниками Харламівської і Брянцівської копалень.

Статистики губернського земства наводять відомості про другий солевиварювальний завод Віктора Михайловича Онуфрієва у його маєтку с.Большекузьмінівці.В 1881 році було закладено ствол камяносоляної шахти, але на глибині 9 сажнів пішла вода і роботи припинили.Натомість заклали шурф на 15 сажнів та пробурили свердловину до 66 сажнів у жовтні 1882 року. На будівництво заводу В.М.Онуфрієв витратив 40 тис.рб.,на свердловини 50 тис. 18 липня 1884 року завод було збудовано-цегляний на 2 поверхи, у нижньому 2 печі з трубою, на верхньому поверсі 2 чрени(працював один). Вода подавалася у свердловину підземною галереєю з недобудованої шахти, насос паровий у 10 к.с. викачував на добу 25 тис.відер ропи (розмивалася квадратна сажінь кам’яної солі).Ропу заливали у чрен 20х9 саженів,ємкістю 3000 відер, кіпятили 12 годин, отримували 600 пудів солі за добу.Сіль вигрібали мотиками на довгих держаках.Річний видобуток солі мав становити 120-140 тис.пудів солі.Завод працював у 2 зміни-3 робітники (25 рб.на місяць) у зміну, солевар(60) рб.),помічник(30 рб). До персоналу належали керуючий, коваль з помічником, водовізник, охоронець, Робітники мешкали у бараці, були з с.Парасковіївки.

      В Званівській волості у маєтку Гаврилова варили сіль.

 

Соляна промисловість зосереджувалась у Бахмутському повіті Катеринославської і біля м. Слов'янська Ізюмського повіту Харківської губернії (виварна сіль).

У СловянськуХарківської губернії  виварні заводи мали Михайловська-2, Вержбицький,Х.Кисельов, Карякіни-2,Іванова, Дротіка, Котляров,Новіков, Ліповський,Бутков, Яцур,Іщенко, Заліський, Мциховський.

 Під майбутні копальні вели бурові роботи багато осіб. Хорунжий ВД І.О.Маслов біла с.Деконське заклав свердловину, за 6 десятин він виплачував у казначейство викупний борг селян по 316 рублів кожні пів року.Договір укладався на 20 років.Розвідувальна свердловина у с.Василівці Іванівської волості на 60 сажнів солі не дала.Бурова свердловина інженера Д.К.Чернова в 1881 році на лівому березі р.Бахмут в Ступках у маєтку П.І.Станковича доведена у 1884 році до шару солі.Шукав компаньйонів.У Олександро-Шультинській волості у маєтку І.П.Погорєлова розвідка на сіль велися 2 англійськими інженерами за 5100 рублів,але солі на глибині 60 сажнів не знайдено.

В маєтку І.П.Голуба в с.Трипіль в 1881-83 рр. почато будівництво копальні, пройдено 36 сажнів основного стоволу та 29 сажнів водовідведення.Зі смертю власника будівництво покинуто.

М.І.Трефієва у селі Благодатне пройшла ствол копальні на 15 саженів і почала шукати компаньйонів за нестачею грошей.

 В 1879 році гірничий інженер П.І.Іванов заклав після буріння копальню біля села Брянцевка.14 червня 1879 року гірничий інженер-генерал Микола Миколайович Летуновський взяв у Марії Юрієвни Іванової соляну копальню на правому березі р.Мокра Плотва між селами Брянцівка та Піунівка у оренду на 36 років зі сплатою 1 коп. с пуду солі при видобутку 1 млн.пудів на рік та 26 дес.землі. Прибуток Летуновського становив до 120 тис.рб.на рік.

Шахта почала діяти 23 серпня 1881 року.

Бранцевська копальня видала у 1884 році 4,2 млн.п.,пудівпочавши у 1881 році з 250 тис. пудів,  Деконська 1,4 млн. п. млн., почавши у 1883 з 452 тис. пудів.

Сіль розробляли галереями вишиною 7 та шириною 6 сажнів, використовували порох пробурювали шпури, закладали патрони з фітілями. У шахті працювали десятник,підривники, вантажники на залізні вагонетки(на 50 пудів солі кожна), катальники до стволу. 1 куб.сажінь солі важила 1200 пудів. Використовували перфоратори Макдермота та Лізе,бури,ломи, кайла,лопати.

Кліть піднімається паровою машиною у 100 к.с., вентиляція та електрика подається 3 основними та 2 резервними паровими казанами.

На поверхні знаходиться 4 млини, де виробляють такі сорти солі-глиба (2 пуди),кулак(10 фунтів), сортувальна та подрібнена (з горіх), молота (чиста та грязна). Копальня мала 6 коней. Для локомобілів та казанів використовувалося вугілля до 110 тис.пудів на 10 тис.рублів. Праця велася у 2 зміни, з 6 годин ранку і 6 години вечора. Конопляну олію для фонарів робітники купували самі. Мали 10,5 годин роботи,годину на обід та півгодини на полудень.

      Гас використовували для освітлення біля механізмів, порох купували у Аксаї та Петербурзі 900 пудів на рік.

      До станції Деконська була побудована залізнична гілка 2,5 версти, сіль вантажили у вагони у бочках, а потім у мішках.Оренда вагону становила 1,8 рублі.

Селяни Покровської волості навпроти шахти побудували 11 хат і приймали квартирантів-робітників.

Безсімейні робітники створювали артілі 12-15 чоловік, наймали куховарку, складалися по 7 рублів на харчі.Летуновський видавав до 1100 пудів пшеничного борошна безкоштовно, робітники вживали цукор, м'ясо,Робітники мешкали у бараках, де був медпункт з фельдшером, аптекою,2 ліжками. Платня фельдшера становила 360 рб. На рік, приїжджого лікаря 55 рб.,на ліки 460 рб., на лікування у Бахмуті 50 рб.

      Управляючим Брянцевської  в 1889 р. був  гірчичий інженер М.М. Лямін.   Зав. технічною частиною гірничий інженер В.І. Зотов. Двигун паровою загальною силою в 430 л.с., кількість робітників 530, обсяг виробництва 14 млн. пудів. Річне виробництво на 750 000 рублів.

 Деконська копальня була заснована у 1880 році Акціонерним Товариством (керуючий Фальксмак) гірничим інженером П.І.Івановим на орендованій на 30  років землі с.Михайлівкаплата за 6 дес.становила 1000 рб, з пуду солі ¾ копійки. Копальня запрацювала з 1883 року. Підйомна машина, млини,водогін для відкачування води мали 4 локомобілі на 3 котли по 20 к.с.За добу млин переробляє 15 вагонів солі різних сортів.

      Витрачають 340 пудів пороху з Акаю та закордону.Вугілля поставляється з селянських копалень Лисичанська та копальні «Золота» с.Марьївки Словяносербського повіту.

      Копальня працювала неритмічно, бо влітку робітників наймали на базарі у Бахмуті, а взимку у з «малоросів»,хоча росіяни «працювали і дружніше,і спокійніше». Півтори роки підземний видобуток орендував дворянин Вітовський.

     Був фельдшер, аптека на 100 руб.Дитяча праця використовувалася як масльонщиків на машинах (2 підлітка), 2 жінки шили мішки.Постійні робітники живуть у бараках по 15 чоловік, сезонні та сімейні (по 4 душі) у землянках з покрівлею з дерева чи соломи.Побутові умови погані.

Заробітки були теж нижчими,чим у брянцевських робітників-у шахтаря до 30 рублів, вантажника вагонів 16 рублів.Робітники змушені були купувати у лавці підрядника борошно по 1,4 рб. пуд, олію по 22 коп.фунт,дорожче цукор, ніж у Брянцівці.

      Цікаво,що існували біля Деконки шинок Якова Уманського та приїжджий Дім Ольги Коробкової, які продавали робітникам горілку в середньому по 4 рублі на душу в місяць. Уманський відхрещувався від «промислу», бо мав «тільки 6 рублів доходу на місяць». Пили аж 255 робітників…

 В звязку з початком функціонування видобування солі у Бахмутському повіті у 1884 році в цілому по Росії було видобуто 62,5 пудів солі, з них камяної 99,6 млн., виварної 20,1 млн. пудів.

С.Кулібін, секретар Гірничого Вченого Комітету, відзначав як високу якість біхмутської камяної солі, так і вигідне розташування копалень майже в центрі Росії, що викликало конкуренцію з Словянською, Пермською та Кримською.

Сіль продавалася у Привісленському краї, майже витіснивши Австрійську та Пруську.

В області ВД маницької солі видобували до 120 тис.пудів.

На 1 січня 1885 р. залишки непроданої солі становили на бахмутських заводах 72 тис.п., на Словянських166 тис.п. з  2,7 млн. п. видобутої, камяної на Бранцевській та Деконській копальнях 41 тис. пудів при видобутку 5,5 млн. пудів.

 Х З’їзд промисловців Півдня Росії у 1885 році розглянув питання організації видобутку, транспортування залізницями солі, заслухав Доповідь (В.Карякіна, А. Алчевського та інших) про потреби солепромисловців Слов’янська та Бахмуту.

У 1884-85 роках у Слов’янську працювало 22 солевиварні заводи на 6 млн. пудів солі на рік, в Бахмуті 2 на 2,5 млн. пудів. Сіль продавали у Варшаві, Вільно, Ковно, Новогергієвську, Мінську, Петербурзі. Союз німецько-польсько-російських доріг зменшив  тариф, що призвело до жорсткої конкуренції з західно-європейською сіллю. Але уряд протягом 1881-85 років встановив тариф у 20 коп. і імпорт солі впав з 11 до 5 млн. пудів. З’їзд прийняв за пропозицією Онуфрієва подання до уряду про недопущення зниження митних зборів з іноземної солі, про пониження тарифів  на слов’янську та бахмутську сіль у Лібаві, Ризі, Ревелі, Москві та північно-западних губерніях. Мали місце випадки переклеювання на пачки солі у ящиках підробних англійських етикеток. Промисловці вимагали збільшити мито на джутові мішки з закордону(джутові мішки вміщували 5 пудів солі, за кожний мішок залізниці брали 7,5 коп., а за мішки з закордону на 1,5 коп. менше),дозволити перевозити у вагонах не менш 600 пудів солі у різній упаковці (мішки, кулі, ящики, насипом) та враховувати 3% втрат, вісову перевірку вантажів солі вести у Краматорську та побудувати залізничні терези у Ступках. рб.

 Копальня «Харламівська» була закладена 23 серпня 1883 року на орендованій у С.М.Гліфтієко 20 дес.землі на 30 років по 7 тис.рублів на рік,з розробкою під землею 1100 дес.При проходці ствола були великі пливуни, на 45 сажнях роботи зупинили, ввезли потужні машини та насоси з закордону та поглибили ствол на 70 сажнів.Працювало 237 техніків та робітників.

Катеринославські статистики наводили склад працівників копалень.Працювало 153 бурильники та 199 різноробітників,31 пічники,технічний персонал представляли  35 механіків та машиністів,10 інженерів,9 штейгерів та солеварів, будівництво вели 100 теслярів,75 робітників-каменярів.

  У 1883 р. Паризька Облікова контора допомогла своєму директору Сен-Полю де Сенсей заснувати в Парижі «Товариство для розробки кам'яної солі та вугілля в південній Росії», що приступило до діяльності в Бахмутському повіті Катеринославської губернії у 1884 р. Основний капітал був 20 млн. фр. мав декілька випусків акцій (зип. 1 -6 млн. фр., з 1888 р. - 3 млн. фр.. вип. II - 7 млн. фр. 1889 р..
внп. III-10 млн. фр 1895 р.) й дорівнював 40 000 акшй іменних
та пред'явницьких по 500 фр. з купонами на 52 роки.

           До складу підприємства входило дві соляні копальні: Харламівська і Брянцівська, на яких у кінці XIX ст. працювали 700 робітників,видобулося 13 041 689 пудів кам'яної солі, вартістю за 1 пуд  3—7 коп. Директором-розпорядником і відповідальним агентом у Росії був гірничий інженер С.С. Манціарлі-де-Деллінесті.

            За 1899-1900 звітний рік Товариство отримало чистий прибуток 1 286 485 фр., дивіденди складали 25 %, основний капітал дорівнював 20 млн. фр., запасний — 271147 фр., облігаційний —4 932 500 фр.

                      В 1880 році на орендованій землі с.Піуновка Петро Марісев з компаньонами заклав шахту «Нова Величка», але через неспроможність будування продали (було пройдено 45 сажнів основного ствола та 21 водовідводного) 24 липня 1884 р. графу Гнату Оскаровичу Корвін-Мілевському,Було пробурено свердловину до 75 сажнів, знайдено шар солі в 15 сажнів. Проходку стволів вели італійці підривним методом.Підйомом породи займалися машина на 6 к.с.,паровий казан та насос на 6 к.с. На будівництві було хайнято 15 техніків та робітників.

В 1880 році Шестаков, Ситенко та Клейменов взяли у Покровських селан дачу зі сплатою 1000 рублів протягом 10 років та почали будівництво Деконсько-Покровської копальні.Клейменов 1 серпня 1881 року став контрагентом з селянами та зобов’язався платити селянам 1 коп. з пуду при видобуванні 1 млн.пудів на рік.Прохідка головного ствола до 75 саженів стикнулася з потужними пливунами, ствол почали облицьовувати каменем.На будівництві працювали 38 техніків та робітників. Й.М. Клейменов будує через декілька років він продає її Російсько-бельгійському акціонерному  Товариству соди «Сольве і Ко».

  Засноване 1884 р. і допущене до діяльності в Росії 1888 р. голландське «Анонімне товариство для розробки кам'яної солі в Росії» мало основний капітал 600.000 гульденів, розділених на 125 акцій серії А по 2 400 гульденів і 15 акцій Б по 20 000 гульденів, облігаційний — 200 000 гульденів. Правління Товариства знаходилось у м. Дордрехт (Голландія), до якого входили виконуючий справою голова — Л.Я. Ван-дер-Стенговен, В.Г. Ван-Браам, Г.Л. Бізефельд, Я.Р. Де-Конінг.

 Підприємства мало право на оренду нових земельних ділянок, будівництво залізниці, що з'єднувало шахту із ближчою станцією терміном до 1 січня 1945 р. у Бахмуті. Товариству належала соляна копальня «Петро Великий», де працювали 170 робітників, що видобули 4 845 063 пудів солі вартістю за 1 пуд 6 коп. Управляючим копальнею і відповідальним агентом у Росії був Б.В. Пардекопер. На 1899 р. основний капітал компанії був 4 143 500 рб., облігаційний — 3662812 рб. За минулий рік отримано чистий прибуток у 309178 рб., проти 89554 рб. попереднього року. Акціонерам видано дивіденди по 8 рб. 95 коп. на акцію, всього —223750 рб., що складав 5 % на вкладений капітал, проти 13 % попереднього року.

 Іноземні товариства не обмежувались видобуванням тільки кам'яної солі, вони використовували її як сировину для хімічного виробництва соди, соляної кислоти, сульфату (для виготовлення скла).

У 1890 р. бельгійська «Сос'єте Сольвей е компані» заснувала свій філіал - Товариство для виробництва соди в Росії «Любімов, Сольве і К°» і відкрила содовий завод у районі м. Лисичанська.

У 1900 р. на території Донецького басейну діяло 4 Товариства, які працювали в галузі солевидобування, 2 було іноземні, 1 — голландське і 1 французьке, що володіли трьома копальнями з п'яти в басейні, де працювали 870 робітників.

Із 22 610 065 пудів кам'яної солі, видобутої у Донецькому басейні, підприємства з іноземним капіталом видобували 17 886 752 пудів, що становило 79 %, а в Російській державі на 1900р. із 119 111 000 пудів - 15%.

Копальні мали парові двигуни найбільшої потужності в галузі, а Брянцевська копальня була забезпечена  електроенергією.

В жовтні 1886 року на Х1 Зїзді гірничо-промисловців Півдня Росії була створена комісія у складі представників Міністерства шляхів сполучення, Донецької,Катеринославської, Південно-Захіжної, Віленської залізниць, представника Словянська І.В.Аметистова та словянських солепромисловців (Л.І.Анісімова та ще 3  інших) з приводу «нерівних умов виробництва» з бахмутськими заводами. Мова йшла про підвищення залізничних таріфів для Бахмутських і Кримських заводів порівняно з словянськими. Урядова нарада прийняла рішення у лютому 1886 року про рівні тарифи зі станцій Бахмут, Ступки, Деконська, Словянськ та станцій Криму до Варшави, Тирасполя, Лодзі.

Солепромисловці Словянська платили на 9-10 рублів менше за кожний вагон, аніж з Бахмуту-Деконської. Словянських солепромисловців новий урівнювальний тариф з 1 жовтня 1886 року обурив ціною за вагон у 159 рублів (а відстань на 68 км. менше).

У Словянську привіз солі до станції підводами коштував 1,75 коп. пуд, а в Бахмуті 0,25 коп. Місту Словянську за 5 відер ропи (1 пуд солі) платили 1,25 коп., а в Бахмуті 0,25 коп. В Словянську втрачали при перевізці вугілля з Краматорська та підводами до заводів 30 пудів, а у Бахмуті втрат не мали на заводах. Зрозуміло, що заводи Скараманги та Онуфрієва були поруч з залізницями. Та чи була це провина власників? Тому ціна пуду солі у Бахмуті була менщою на 3,25 коп.

Славянських промисловців не влаштовувало те, що кримська самосадкова сіль отримується природньо (тому дуже дешева), везуть її по Дніпру аж до Петербургу…

На Х1У зїзді представників залізницьу 1886 році   міністр підтримав стабільні та рівні тарифи.

Солепромисловці Словянська вимагали будівництва гілки до заводів, мотивуючи це ще й «громадською корисністю» для населення міста у підїзді до мінеральних озер (мабуть, для лікування…). Але треба було примусово відібрати приватні землі зони відчуження будівництва гілки.

Особливу думку висловив представник  Південно-Західної залізниці В.В.Вілінський, що рівний тариф буде сприяти витісненню з заходу Росії закордонної, імпортованої солі. Хибними були статистичні данні словянських промисловців- на Заході вони продавали 679 тис.пудів, а бахмутської 148 тис. пудів. Якщо у січні з Бахмуту купили 52 тис. пудів, то у вересні 600 пудів (1 вагон). Виникла загроза виробництву солі саме у Бахмуті, а не Словянську. Кримська сіль завозиться на Захід  9-35 тис. пудів, уряд приймав заходи щодо працевлаштування  безробітних з кримських озер. Протестували проти претензій словянських промисловців власники соляних копалень Бахмутського повіту, де найбільш витратні умови виробництва.

В.В.Вілінський заявив про відсутність представників Бахмуту і Криму, але  Зїзд в особі секретаря П.Пестерева не дав провести обговорення і, фактично, проігнорував думку представника залізниць про картельну змову словянських солепромисловців, що виробляли 6 млн.пудів солі (на третину більше бахмутських копалень і солеварних заводів), з метою  знищення конкурентів та відвоювання монопольно ринків збуту.

На ХП зїзді гірничо-промисловців Півдня Росії у 1887 році гірничий інженер М.С.Авдаков зробив доповідь про потреби словянських та бахмутських солевиварних заводів. Розвиток видобування камяної солі у Бахмуті створив умови різкого спаду виробництва солі у Архангельській, Вологодській, Пермській (закрився Дедюхінський завод Строганових за нестачею палива та скоротив виробництво завод Шувалових), Астраханській, Ставропольській губерніях, майже знищилося виробництво Маничської, Сивашської солі. Тому солепромисловці вимагали від уряду встановити податок на сіль від 1\2 до 3 копійок у віддалених губерніях та 7 коп. з пуду камяної і 6 коп. з виварної у Харківській та Катеринославській губерніях. У держбюджеті Росії акциз з солі становив 15 млн. рублів з продавців та споживачів, господарства. Відміна у 1881 році соляного податку призвела до розширення її виробництва, споживання населенням та промисловістюсіль була дорогою для бідного населення та сільського , розвитку скотарства та обробки шкір, повернула державі мільони золотом від відмови закупівель закордонної солі. За 7 років виробництво солі у державі зросло на 18 млн.пудів. Причому приріст видобутку у Харківській та Катеринославській губерніях зріс з 9 млн. до 16 млн.пудів солі за період 1881-87 рр.Ця сіль продавалася у Білорусі та Прибалтиці, тоді як Пермська на північному сході центральної Росіїї до Москви та Вятки, а південні солі на півдні.

Введення гірничої податі на сіль здорожить словянську та бахмутську у Варшаві на 14-17 коп. з пуду, у Мінську на 10-15 коп.

Зїзд звернувся до Сенату не вводити гірничу подать на сіл, бо це може знищити соляну промисловість Донбасу.

Найбільш прийнятним був маршрут по залізниці Краматорськ-Київ-Ковель-Варшава, як самий короткий у 1596 верст. Але був ще коротший шлях 1486 верст від Деконської-Гомель-Брест-Варшава. Саме такий маршрут прохали від МШС, при обговоренні представник Південно-Західної залізниці ухилився від відповіді, а представник заводу Скараманги Брусіловський підтримав словянських та деконських промисловців.

Вимагали від залізниць перевісу вагонів безкоштовно на 18 пудів (600+18), оскільки сіль розсипається, здувається за час транспортування. Крім того, треба було повертати перебор залізничних тарифів за накладними відправникам.

В 1912 році петербурзькі акціонери, серед яких був відомий промисловець О.І. Путілов, Російсько-Азіатський і Сибірський банки завершили будівництво копальні «Бахмутська сіль» в двох верстах на північ від заводу Скараманги, почалося інтенсивне відкачування води, різко впав рівень ропи у свердловинах солеварного заводу.  А.Е. Скараманга зазнала величезних збитків. В. А. Ангеліді писав до Петербургу, що «...бахмутський солеварний завод, власник якого перший ризикнув витратити величезний капітал, остаточно загине від конкуренції з шахтами».

     

Гласний Думи купець 2 гільдії Йосип Михайлович Клейменов в 1876 році  зробив спробу видобування біля сіл Покровське, Ново-Званівка, Мідної Руди мідних руд, побудував у селі Калинівка мідеплавильний завод за проектом гірничого штейгера Білоусова з пічами Рашета. Проте завод приносив збитки, німецький «експерт» Альдольф Рен допоміг цей завод закрити...

  І.Тімме, проф. Гірничого інституту в «Нарисі сучасного стану гірничозаводської справи в Донецькому басейні» в 1889 році писав, що Брянцевську копальню заснував генерал М.М.Лєтуновський, керівником був барон Клод фон Юргенс, гірничий інженер. Харламовська копальня управлялася гірничим інженером Марцианслі де Делінесті, його заступник  О.І.Романов.

 До початку ХХ сторіччя відносяться наступні дані.

Південно-російське солепромислове Товариство, соляна копальня «Нова Велічка». Зав. технічною частиною інженер Б.Б. Старіновський, зав. комерційною  частиною В.А. Айзенштейн. Директор розпорядник інженер С.І. Рабінович. Річне виробництво 5 млн. пудів.

 Голландське Товариство для розробки кам'яної солі в Росії- соляна копальня «Петро Великий». Зав. технічною частиною: І.І. Шерер. Зав. комерційною частиною Ван-ден-Мейзенберг.

Солепримисловцям було невигідно відправляти сіль зі станцій Деконська та Кудрявка, вони просили це робити на станції Сіль.

Статистика  травмованих на 100 млн. пудів продукції у камяносоляній промисловості становила у 1904 році -26 випадків, у 1905 році – 22, у 1906-5, 1907-68, 1908- 4.

 У вугільній промисловості Півдня у 1908 році  травмованих було 498, металлургії-468, видобутку залізної руди 223 робітники.

Порівняння кількості загиблих на 1000 робітників у вугільній промисловості видокутку солі має такий вигляд:

                                 1904                         1908

Вугільна                   2,1                            2,9

Соляна                       -                               0,21               

       Втрачали повністю чи частково (за Законом 1903 року до 3 днів) працездатність в середньому за 5 років на кожну 1000 робітників у вугільній промисловості Півдня Росії -23, на маталлургійних 42, на соляних копальнях 0,8.   

  Видобуток камяної солі бахмутськими копальнями становив у 1906 році 26,4 млн. пудів. Вартість пуду від 3 до 15 копійок.

В 1907 році соляні копальні видобули Харламівська 5,8 млн. п.,  Брянцевська 8,3 млн.п., «Петро Великий» 4 млн.п., копальня Пшеничного (с.Покровське, кол. Клейменова) 2,7 млн. п.,»Нова Величка» 4,7 млн.пудів, всього 25,5 млн. за ціною пуду 7-10 копійок. В 1908 році загальний обсяг донецької солі становив 32,6 млн.пудів.

З 19 солевиварних заводів Словянська ропу з свердловин видобували Залєський 1-й, П.В. Михайловський, М.І.Іванов, з 2 свердловин  брати С. і Є. Іщенки. Концентрація солі була від 10 до 24%, глибина свердловин до 50-60 сажнів.

 Інші брали ропу з озер.

На солеварнях було 5 парових машин, 64 чрени, використовували 64 куб.сажені дрів та 2,7 млн.пудів камяного вугілля. На варницях працювало 543 особи. Собівартість пуду солі коливалася від 8 до 19 копійок.

У порівнянні з 80 роками Х1Х сторіччя змінилися власники заводів-у Залєськиї було 4 заводи, Рабінович,Цимбал, Липовські, Суне,Пшеничний,Ривош, Малов.

У Бахмуті на заводі Скараманки діяло 3 свердловини, 3 парові машини, використовувалося 768 тис.пудів вугілля. Працювало Працювало 175 робітників. За рік отримано 908 тис.пудів солі за собівартістю 18 копійок пуд.

Працював солеварний завод біля Харламівської копальні з 1 свердловиною на 45 сажнів, ропа мала концентрацію 24%. На заводі була 1 парова машина, 3 чрени, працювало 22 робітники. На рік використовувалося 154 тис.пудів камяного вугілля, видобувалося 392 тис пудів солі за ціною 10-13 копійок.

Найбільші витрати вугіллся на 100 пудів солі були на Брянцівці-195, найменші у Скараманги-118. Проміжними були витрати вугілля на словянських заводах.

 

4.СОЛЯНА ПРОМИСЛОВІСТЬ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.

Цікавою є порівняльна таблиця видобутку солі у Донбасі

190                                                                          1897                             1907

Камяної  млн.п.      21,3                             25,5

Виварної млн.п.        5,1                             5,8

                Тобто, виробництво зростало дуже повільно.

      Споживання солі у Росії з 1897 по 1907 роки зросло з 95 до 111 млн. пудів. Імпорт солі до Росії становив у 1897 році 0,5 млн. пудів, у 1907 році 3,5 млн. пудів.

      9 залізниць вивезли з Донбасу в 1899 році 20,8 млн. пудів солі, в 1907-23,9 млн.пудів. 

           У 1912 році виникла потреба побудувати до станції Сіль гілки з Бранцевської, Харламовської, «Нова Величка» копалень.Тариф за перевізку  пуду солі до Маріупольського порту становив  від 3,19 коп. (Слов’янськ) до 3,55 коп (Бахмут). Промисловці вимагали зниження тарифів на технічну сіль. З 1910 року 10 солепромисловці, які виробляли не менш 2000 вагонів солі на рік отримали право обирати уповноваженого для підготовки доповідей та рішень З’їздів.

   В 1909-1913 рр. видобуток солі зростав: в 1908 роців 1909 34,5 млн.п., в 1912- 37,2 млн. п. У загальноросійському обсязі доля Донецької солі становила 27,6 %, зростання видобутку на 11-12 %. У загальному обсязі солі виварна становила до 25%. За період з 1903 по 1912 роки зростання видобутку виварної солі становило 18,6%.

 Сіль видобували 6 копалень, з них 50% становили Харламівська та Брянцевська копальні. Працювало 1175 робітників. Собівартість пуду становила 5 коп. За думкою фахівців копальні працювали на 40% своєї потужності.

Потужний розвиток у Лисичанському содового заводу Сольве та Ко. Призвело спочатку до споживання за пятнрічку камяної солі з 2 до 5,7 млн.пудів, потім содовий завод пробурив свердловини у «Новому Карфагені» (Покровська волость, с.Триполь) і проклав трубопровід ропи. Споживання камяної солі у 1912 році впало.

Копальні перейшли на однозмінну роботу.

Виробництво виварної солі у Словянську за період з 1903 по 1912 роки зросло на 37 % і становило 8,5 млн.пудів. На 23 заводах використовували 86 чренів, працювало 18 свердловин (за 5 років збільшення в 4 рази). Йшло спорудження 3 сучасних виварних заводи з вакуумними машинами потужністю в декілька млн.пудів, в 1912 році 1 завод запрацював.

 Виробництво виварної солі у Бахмуті впало на 33 % і становило в 1912 році 1.069 тис.пудів. Працювало 4 свердловини.

На всіх виварних заводах працював 861 працівник.

Важливою проблемою стало  падіння транспортування залізницями донецької  солі за відсутності вільних ринків збуту та неролзвиненої хімічної промисловості Росії. Встало питання експорту на Близький та Далекий Схід, встановлення відповідних залізничних тарифів.

Районами споживання донецької солі напередодні 1 Світової війни були Південь, Центр Росії, Польща, Прибалтика,Західна Україна.

У 1914 році було видобуто 38 млн.пудів донецької солі, що займала перше місце у Імперії: камяної 27,7 млн.пудів, виварної 10,2 млен.п.

Видобуток камяної солі впав на 2 млн. пудів від кокуренції з Лисичанським содовим заводом Сольве.

Халамівська та Брянцевська копальні дали 9,8 млн.п., «Петр Великий» -4,4 млн.п., «Нова Величка»-3,6 млн.п., Пшеничного-3,1 млн.п., «Бахсоль» (працювала з 1912 року біля Гліфтєєвки Ільїновської волості) 2,8 млн.п. Взагалі було 14 копалень. На них працювало 1418 робітників, собівартість пуду солі становила 10-11 коп.

У Словянську виварили більше 9,8 млн.пудів, а у Бахмуті всього 318 тис.пудів.

У Словянську працювало 36 солеварних заводи (з них 3 вакуумних), 98 чренів.

У Бахмуті завод Скараманги не працював, на Брянцевському солеварному заводі була 1 свердловина.

Лисичанський содовий завод мав вже 30 свердловин глибиною до 108 сажнів та отримував 7,5-8,5 млн. пудів виварної солі на свої потреби.

      Звіт начальника гірничого Управління Південної Росії в 1915 році містить перелік соляних копалень- Бахмутська центральна, Брянцевська, Харламовська, Кузьміновська, «Нова Величка», «Петро Великий», Семеновсько-Івавновська (Пшеничного) копальні з чисельні, парової і електротехніки, чисельності нещасних випадків, хворих, шкіл і учнів.Існувало більше 8 приватних, невеличких копалень Кишинської, Коровко, Глєфтієнко та інших.           

      Цікавою є інформація про існування на початку ХХ ст. народних майстрів, різблярів солі. Відома фігура генерала Летуновського з брили солі заввишки 2 м. зберіається у Донецькому областному краєзнавчому музеї.

      У 1910 році на Катеринославській виставці мала срібна медаль губернського земства була вручена Афанасію Дєльцову «за мистецтво виробів з солі». Подальша доля народного митця невідома.

 

АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА.

 

РГИА.Описание крепости Бахмут. 30-е г. ХVIII ст.  

        Материалы для историко-статистического описания  

        Екатеринославской епархии. Церкви прошедшего ХVIII  

        столетия. Вып.2. Екатеринослав.1880.

        ДонОГА, ф.395, оп.1, д.1-7.Метрические книги церкви И.Предтечи, с.Ивановка.

ЦГИАУ,Ф.1638, д.13, л.л.1-33 с обор.- письмо ротмистра Раздорского об отводе реки от крепости Бахмут

ЦГИАУ,Ф.51,оп.3/10,д.1048 л.л.72-73 – о пленении солевара казака с.Прилуцкого Варвинского татарами в Бахмуте

ЦГИАУ,Ф.1805.оп.1, д.29, л.л.3-11 с обор- атаман Поповский

ЦГИАУ,Ф.1805, оп.1, д.30, л.л.93,558-572 с обор.- атаман Воскобойников

        ЦГИАУ,Ф.1805, оп.1, д.31, л.л.161,241,315

ЦГИАУ,Ф.1800, оп.1,д.13, л.23 с об. –о фортификационных работах в Бахмуте в 1761 г.

ЦГИАУ,Ф.1805, оп.1, д.30, л.л.392-419 –список казаков жителей  Бахмута и окрестностей с домочадцами и имуществом, 1761 г.

ЦГИАУ,Ф.1805, том 2, д.34, л.л.200-327 платежная ведомость казаков-солеваров 1762 года

ЦГИАУ,Ф.1805, том 5, д.34, л.л.697-765—инструкция атаманам крепости  Фисухе, Данилову

ЦГИАУ,Ф.1725, д.908, л.л.55-56- указ Елизаветы Второй генералам Шевичу и Депрерадовичу о поселении сербов у Бахмута

ЦГИАУ,Указ Белгородской канцелярии о посылке мастеров по кирпичу на Бахмутские солеварни

ЦГИАУ,Документы о посылке людей из Харьковского, Изюмского и Острогожского полков на Бахмутские солеварни

ЦГИАУ,Сведения о людях Харьковского полка на солеварнях.

             ЦГИАУ,Бегство работных людей

ЦГИАУ,Опись имущества солеваренных заводов, 1752г.

ЦГИАУ,Ведомость о приходе и расходе казны, 1755-63г.г.

ЦГИАУ,Челобитная казаков-солеваров о пользовании землей                                              

Наказы в Екатерининскую комиссию по составлению нового уложения. От дворян Бахмутского уезда и офицеров Бахмутского гусарского полка. Т.93, от граждан Бахмута. т.144. СПБ.

Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине Московского государства до царя Алексея Михайловича. М. 1846.

Фомин П. Церковные древности Харьковского края. Х.1916 Каталог XII Археологического Съезда в Харькове.

Ведомость, учиненная в Бахмутской управе благочиния с какого времени гор. Бахмут…Записки Одесского общества истории и древностей, т.7, стр.305-320

Военная энциклопедия России. Изд. Сытина, СПБ, 1910-1914, т.т.2-15

Попов. Военные поселения сербов.. Вестник Европы. 1870, 6

Гавриил. Отрывок из повествован6ия о Новороссийском крае. Записки Одесского об-ва истории и древностей., т.3

Новицкий Я.П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии. Александровск, 1910, стр.38

Статистическое описание городов и посадов Российской империи. СПБ, 1825.

Дн.ОГА,ф. З,д.313.

История Украинской ССР. Наукова думка, Киев, 1967, т.1.

Пирко В.А. Заселение степной Украины в XVI - XVIII столетиях. Донецк, 1998

Дедов В.Н. Святые горы. От забвения к возрождению. Славянск. 2004.

Статистическое изображение городов и посадов Российской империи 1823 г., составленное из официальных сведений под руководством директора Депар­тамента полиции тайного советника Штера. СПб, 1829.

Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Одесса, т.1-2, 1836-38.

Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края. Одесса. Т.1,2, 1850,1853.

Статистические таблицы о состоянии городов Российской империи, Велико­го Княжества Финляндского и Царства Польского, составленные статисти­ческим отделением Совета MB Д. СПб, 1842.

С.М.Крамарев. Записка по поводу выражения Бахмутского городского Головы 12 мая 1882 года « лучше слушать Управу, а не мнимых благодетелей». Одесса.тип. Нитче.1882.

РГИА, ф. 20. оп. 13. д. 51. Ведомость о числе фабрик и заводов за 1890 год по Бахмуту.

РГИА, ф. 1284, оп. 223, 1894 г., д. 239.Ведомость о фабриках и заводах г. Бахмута за 1892 г. 

РГИА, ф. 1290. оп. 11, д. 612. Опросный листок о состоянии г. Бахмута в 1896 году

РГИА ф. 1290, оп. 11, д. 612.Опросный листок о состоянии города, разосланный в связи с подготовкой Первой Всероссийской переписи населения 1897 г. 

РГИА,ф. 1290,оп.5,д.230.Анкета г. Бахмута с различными статистическими сведениями за 1907-1909 гг.

Акты Московского государства, т.2, СПБ, 1890

Горный журнал, кн. Х, 1828.

Черкасова Е. Стачка Бахмутских и Торских соляных заводов в 1765 году. Исторические записки. Фонды Артемовского музея. НВФ-2027.

Булавинское восстание, М, 1935.

История УССР, т.3, Киев, 1983

Багалей Д.И. История Слободской Украины, Киев, 1993

Гербель Н.Е. Изюмский слободской казацкий полк. Харьков, 1858

Лишин А.А. Акты, относящиеся к истории Войска Донского. Новочеркасск,   1891, т.1, 1894, т.2

Оглоблин А.П. Архив Бахмутских и Торских соляных заводов. Архивное   дело, №9-10,  Харьков, 1929 г.

Филарет Историко-статистическое описание Харьковской епархии, кн. V,  Харьков, 1858 г.

Городские поселения в Российской империи»,  том III, СПБ,1863

История Украинской ССР  т.3, Киев,  Наукова думка , 1983, с.255.

Горный журнал, СПБ.1838, ч.3, кн.VIII.

Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и 

Херсонской  губернии) в XVIII - первой половине ХІХ века (1719-1858 гг.). - М.,  1976.

Коцаренко В.Ф. Краматорск: забытые страницы истории, Краматорск,1999.

Большая энциклопедия, т. 7. СПб, "Просвещение", 1904.

 Военно-статистическое обозрение Российской империи. Т.Х1, ч.4 Екатеринославская губерния. СПБ.1850. ( с. 131 об угольной шахте Плещеевых 1810 г.)

Новый  энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, т. 15. СПб, 1910.

Большая Советская Энциклопедия, т. 7. М., 1978.

Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае. Журн. МВД, ХХУ, СПБ,1848

Историческое описание Земли Войска Донского, Новочеркасск, 1872,т.2

Описание дел Архива Морского министерства. СПБ. 1877, т.1

Броневский. История Донского Войска. СПБ, 1834, т.1

Голиков. Деяния Петра Великого. Москва, 1840 т.ХШ

Опись документов и дел Сенатского Архива, т.1,2,3

Сборник ХИФО.1899, Харьков, т.Х1

РГВИА, ф.18/ 260,  л.л.412 и далее

Сухоруков В. Историческое описание Земли Войска Донского. Ростов, 2001.

ГАРО, ф.341, оп.1, д.11

Пронштейн А.П. Земля Донская в ХVIII веке. Ростов, 1961.

ЦГИАУ, ф.3, оп.13, д.176, л.л.1-14 Дело об оказании г. Нилусу планов и описания Бахмутских и Славянских соляным варницам предписанию МВД 1808 года.

ЦГИАУ, ф.3, оп.23, д.86, л.л. 1-105. Дело о Бахмутских и Славянских соляных источниках, которое началось 18 декабря 1813 года. 

РГИА, ф. 37, оп. 25, д. 76. Дело о рассмотрении в Горном департаменте вопроса о возобновлении со­леварения в Бахмуте и Славянске. 

ХОГА.Ф.3, оп13, ед.176, л.1-22.  Об оказании помощи Нилусу, составляющему планы и описания соляных варниц в этих городах, 1808г.

ХОГА.Ф.3, оп.23, ед.86.  О продаже бахмутских и славянских соляных варниц и организации солеварения, 1814г.

ХОГА.Ф.3, оп.141, ед. 147, 166, 629.  Об устройстве солеваренных заводов, 1845г.

ХОГА.Ф.3, оп.137, ед.335, 338, 340.  Об устройстве солеваренных заводов, 1884г.

ХОГА.Ф.3, оп.73, ед.195.  Об учреждении надзора за солеварением и за заполнением учетных книг по солеварению.

Горно-заводская промышленность России. СПБ.1884.

Труды X съезда горнопромышленников Юга России. Харьков,  

1886 г.

Труды Х1 Съезда горно-промышленников…Харьков.1886.

Карта залежей каменного угля, каменной соли и разных руд Бахмутского уезда. Издание Екатеринославского губернского земства. 1886.

Екатеринославская губерния. Т.2.Бахмутский уезд. Екатеринослав. 1886. С.334-371- соляная промышленность.

  Труды Х11 Съезда горно-промышленников…Харьков.1887.

 Условия деятельности и доходности акционерных предприятий. Составитель Пушкин.СБП. Тип. МПС. 1888.

Очерк современного состояния горнозаводского дела в Донецком бассейне. Ив.Тимме.СПБ.1889.

Краткий обзор деятельности Горного Управлений Южной России за 1891 г.

Телешов Л. Перечень горных и горнозаводских фирм Донецкого    

 бассейна. X.Тип. А.А. Вагнер, 1899. 34с.

 Статистические таблицы по обрабатывающей фабрично-заводско и добывающей горной и горнозаводской промышленности России. 1892-1900 гг. СПб. Тип. В.Ф. Киршбаума, 1901. 14 с.

Доходность акционерных предприятий. СПб.1898. XI, 656 с.

Сборник статистических сведений о горнозаводской промышленности России в 1900 году. СПб. Тип. инж. Г.А. Берштейна, 1903. ІХХХУІ, 532 с.

Горнопромышленный указатель Донецкого бассейна. X. Тип. М. Зильберберг и С-вья,1901. 444 с.

Банки и акционерные торгово-промышленные предприятия, оперирующие в России, за последний отчетный год (1898-1899   и 1899-1900 гг.). Справочная книга. СПб. Тип. Ц. Крайз и К°,1901. 191 с. 

Вопрос о недрах и развитие горной промышленности в XIX столетии. СПб. Тип. «Слово», 1902, XII, 190 с.

Труды ХХV сьезда горнопромышленников Юга России.X. Тип. М. Зильберберг й С-вья, 1901. т. II. с. ЗО, 37,39, 45, 33, 107, 94

 Соляная промышленность Южной России в 1907 г. СПБ.1908.

Статистика несчастных случаев с рабочими горной и горно-заводской промышленности в 1904-1908 гг. Харьков.1910.

Общий обзор горной и горнозаводской промышленности. СПБ.1913.

Общий обзор главных отраслей горной и горнозаводской промышленности. Петроград.1915.

Фомин П.И. Горная й горнозаводская промышленность юга 

России. Т. І. История горной и горнозаводской  промышленности юга России современи возникновения до восьмидесятых годов прошлого века. — X.Тип. Б. Бенгис, 1915.  487 с. 

Зив В.С. Иностранные капиталы в русской горнозаводской промышленности. Птр. Тип. редакции периодических изданий, 1917. 132 с.

Оль П.В. Иностранные капиталы в РОССИИ. Птр.: 4-я Государственная типография, 1922. 304 с.

Фолюшевский И.В. Иностранный капитал в промышленности
дореволюционной Украины // Сборник научних работ кафедр политической зкономии вузов г. Харькова. 1960. Вип. І. С. 201

Иностранное предпринимательство и заграничные инвестиции в России. Очерки.  М.1997.  328 с.

Нестеренко О.О. Розвиток промисловості в Україні. ч.II. Економічна підготовка Великої Жовтневої соціалістичної революції. Фабрично-заводське виробництво.- К.: Вид. АН УРСР, 1962. 580 с.

Макогон Ю.В., Баклагина Р.А., Овинников В.И. Иностранные инвестиции в промышленности Донбасса: история, статистика, проблема современного развития. Донецк, Институт зкономико-правових исследований, 1993. 214 с.

Статистика акционерного дела в России. Вып. III. Условия деятельности. Серія «Історія та географія». Харків: «ОВС», 2000 Вип.6.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

 Жуа П. Тресты в Бельгии. М. Изд-во иностранной лит-рьг 1957. 192 с.

РГИА. Ф.630, оп.2, д.638. Акционерное общество «Бахмутская центральная соляная копь», 1910-1912.

Там же, д.634.Переписка Русско-Азиатского банка.